Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

Потяг в нікуди

Старою недіючою вже колією навіть після того, як мисливці за брухтом покрали рейки, інколи трюхикає у напрямку Винників потяг. Спочатку він іде через ліс з боку Львова, а потім пролітає в повітрі над дорогою там, де колись був міст, а зараз видніються лише муровані підпори. Між іншим це місце знаменне тим, що там неодноразово розбивалися авта.

Потяг важко викашлює клуби пари, а в тьмяних вікнах видніються пасажири, вбрані за модою позаминулого століття. Одні читають газети, інші грають в карти, ще інші вечеряють. Обличчя спокійні, усміхнені, навіть радісні.

Але коли потяг на хвильку зупиняється біля колишньої будки залізничного сторожа, пасажири, мов за командою, зриваються із місця, розпачливо кричать і припадають перекошеними від жаху обличчями до вікон, скородячи нігтями шиби, немов здираючи з них якусь невидиму плівку. Їхнього крику не чути, але здогадатися про нього можна з виразу їхніх облич, з вирячених очей і викривлених криком вуст.

Двері вагонів під час зупинки відкриваються, і з’являються в них кондуктори у чорних плащах, а з-під кашкета видніється тільки темна пройма без обличчя. Чути, як хтось рветься до виходу, але усі його зусилля марні. Це триває хвилину-дві, а потім потяг рушає, пасажири заспокоюються і знову займають свої місця. Вони продовжують робити те, що й раніше так, мовби цієї страшної зупинки не було. Так, мовби вони й не підозрюють, що ані їх, ані цього потяга, ані колії вже давно не існує. Час для них зупинився.

Розповідають, що один чоловік, повертаючись пізно з забави, встиг на зупинці заскочити у той потяг. Звідтоді ніхто його більше не бачив.

Будинок-марево

Будинок-привид з’являвся на вулиці Цетнерівка у Личаківському парку під номером 28. Будинок у віденському стилі манив до себе яскравим освітленням, музикою, що лунала з вікон, тінями танцюючих і привітно відкритими дверима.

Будинок був щільно обплетений плющем, в якому чулося якесь вовтузіння і попискування — то кажани мостилися на ніч. Довкола ріс невеликий садок, в якому усі дерева були жахливо покручені, а трава сягала до пояса. Через садок бігла гравієва доріжка завширшки рівно настільки, наскільки потрібно, щоб помістилася бричка. Хто насмілився зайти у цей будинок, більше вже не виходив.

Якось наприкінці війни до будинку завітали два німецькі офіцери, зваблені голосним дівочим сміхом. Звідтоді їхні силуети так само вимальовувалися на фоні штор. Видно було, як вони походжають із келихами в руках і розмовляють з дамами.

Востаннє будинок з’явився у 1974 році, поглинувши в себе студента університету. Цікаво, що студент потрапив до будинку не випадково, а на запрошення, яке він отримав поштою з точно вказаною адресою. Кілька його друзів бачили це дивне запрошення, на якому зображена була танцююча пара у сукні зі шлейфом та фраку, обрамлена в чудернацькі старосвітські вензелі. Запам’яталася їм і адреса, проте прийшовши на ту вулицю після того як студент зник, вони побачили, що будинку за номером 28 не існує.

Пан у халаті

Подорожні, які зупинялися у старій будівлі готелю «Жорж», нарікали на кімнату № 11, де траплялися дивні речі. Нічліжанам уночі з’являвся якийсь старший пан у довгому обтріпаному халаті й нічному ковпаку на голові. Він міг сидіти собі в кріслі і попихкували люлькою, а міг ворушити кочергою вогонь у коминку, або ходити з кутка в куток, голосно зітхаючи і нарікаючи. Однак при першій же реакції обурення він з риданнями зникав і більше тієї ночі не турбував. Хоча слід сказати, що рідко хто після цього міг спокійно заснути.

Слава про цю кімнату швидко поширилася по всій Галичині, і настала нарешті така пора, що ніхто вже не бажав у ній поселятися. А проте це не означає, що кімната пустувала. Привид чоловіка у халаті товкся там щоночі, а його стогони чути було у сусідніх покоях. В результаті уже три кімнати перестали приносити прибуток власникові готелю. І це незважаючи на те, що готель «Жорж» був улюбленим місцем постою українського духовенства.

Та привидові чоловіка у халаті однієї кімнати виявилося замало і він почав провідувати обидві сусідні, викликаючи нічні дрижаки у суміжних покоях. Постала реальна загроза, що скільки б кімнат не пустувало, а привидові усе буде мало і він продовжить захоплювати нові території.

Врешті старий готель у 1894 р. зруйнували і під підвалом відкопали скелет невідомого в зотлілому халаті і нічному ковпаку. На шиї він мав міцно затягнутий шнурок, який свідчив про те, що його задушили. Невідомого поховали і розпочали розслідування. Для початку поліція виписала з готельного журналу імена усіх чоловіків, які зупинялися в 11 кімнаті до того, як там почало страшити. Список виявився досить поважний, але поволі вдалося виявити, кому належав скелет: поміщикові з Чорткова. А задушив його у 1844 році зять.

В новому готелі, який перейняв стару назву, духи вже нікого не турбували.

Сумна панна

Зате привид панни в «Англійському готелі» на початку XX століття був не такий надокучливий, навіть, я б сказав, аж надто інтелігентний. Панна інколи могла несміливо постукати у чиюсь кімнату і попрохати скляночку молока. Якщо його не виявлялося, панна з тихим жалібним плачем відходила і щезала у глибині коридору, шурхочучи довгою сукнею. А якщо у когось таки молоко знаходилося, вона невимовно тішилася.

Розгадку цього духа розв’язали під час Першої світової війни, коли у підвалі натрапили на тлінні останки молодої жінки і немовляти. Обоє були отруєні.

Вбивцю виявили досить швидко. Ним виявився колишній наречений панни, який знайшов собі вигіднішу партію, а коли покійна стала йому погрожувати, що прийде на його шлюб із дитиною, розіграв перед нею сцену примирення, запросив до готелю і там отруїв.

Кімната № 13

Тринадцятого номера будинку на жодній вулиці старого Львова не існувало. Натомість чіпляли номер 11 «а», а наступний будинок був уже №15. Але не тільки тринадцяті номери будинків були відсутні, не мали також тринадцятих номерів кімнати у готелях. І тільки в готелі «Европейський» 13 номер в певні години ночі таки з’являвся.

Це був один з найстаріших готелів, відкритий у 1804 р. на площі Марійській, 4. Якщо хтось із постояльців готелю, почувши галас, піднімався з ліжка і виходив у коридор, то з жахом протирав очі: кімната-привид, якої раніше не було, стрясалася від гармидеру. Чувся різкий стукіт, важкі удари,