Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жодні стукання в двері й заклики затихнути не допомагали, але коли мешканці будили власника готелю і поверталися з ним на місце події, кімната № 13 зникала безслідно. Так тривало доти, доки будівлю не зруйнували і не збудували новий готель.
Пан у капелюсі
Чоловіка у фетровому капелюсі з цигаркою можна було помітити у 1920-тих роках опівночі на зупинці трамваю «двійка» на вулиці Сиктуській. Трамвай о такій порі уже не ходив, але чоловік терпляче стояв, курив і чекав. Пізні перехожі, минаючи таємничого незнайомця, могли помітити на його грудях вогнестрільну рану, що солилася кров’ю.
Одного разу якась жінка, повертаючись напідпитку у веселій компанії, побачивши привид чоловіка в капелюсі, істерично закричала:
— Ґєню! То ти жиєш, свинтуху?! А кого ж я тоді поховала?!
Тієї ж миті привид зник і більше вже не з’являвся.
Поштар
Привид горбатого поштаря з великою торбою, набитою листами, ходив маленькими вуличками Личакова, де розташувалися приватні будиночки, і кидав до скриньок листи. Однак, коли господарі виходили, щоб забрати пошту, то виявляли скриньку порожньою.
Бачили його тільки вечорами, інколи він забрідав на Кайзервальд і сидів там на лавочці, уважно переглядаючи пошту. Коли хтось до нього наближався, хутенько тікав і розчинявся у повітрі.
Доріжка-привид
На Личаківському цвинтарі є один непримітний прохід між гробівцями, завернувши у який, водночас потрапляєш у пастку і стаєш жертвою блуду. Це означає, що доведеться довго і нудно блукати поміж гробівцями, заки виберешся на якусь нормальну доріжку, яка виведе тебе з цвинтаря.
Люди, які потрапляли у цю пастку, могли блукати годинами і весь той час були, мовби відрізаними від усього світу. До їхніх вух не долинали жодні звуки міста. Неймовірна мертва тиша оточувала звідусіль, не чути було навіть власних кроків. Здавалося, наче хтось тобі в одну мить залив воском вуха. А в повітрі чувся різкий запах мокрої землі, цвілі, зогнилих дощок і прілого листя.
То було настільки моторошне відчуття, що людей охоплювала паніка, вони кидалися бігти простовіч, перестрибуючи через могили, заплутуючись у високій лапатій папороті та пагонах плющу. Але саме це й рятувало від блуду, тільки на бігу й вдавалося вирватися із заклятого кола.
Дивне видиво
На Кастелівці, яка отримала свою назву від імені архітектора Антоніо Кастеллі, у 1751 році сталася дивна пригода.
Одного осіннього вечора повертався архітектор у бричці до своєї вілли. Любив правити кіньми сам, цього разу теж не взяв кучера. І ось, коли вже додому лишилося зовсім недалеко, зауважив, що на дорозі хтось стоїть. Що ближче він під’їжджав, то увиразнювалася постать якогось чоловіка у чорному плащі. Антоніо закричав йому, щоб вступився і спробував стишити коней, але ті мчали просто на чоловіка.
Архітектор відчув, як мурашки побігли по спині, і про всяк випадок намацав рукою пістолета, бо подумав, що, можливо, його підстерігає розбійник. Він з усієї сили натягував віжки, намагаючись спинити коней, проте вони його не слухали і мчали вперед. І ось, коли вже до дивного чоловіка залишалося з десяток метрів, Антоніо упізнав у ньому свого брата Джузеппе, який кілька місяців тому повернувся до Італії.
Раптово коні шарпнулися убік, а брат архітектора став рости і рости, витягуватися в повітрі, аж поки не розплинувся. Щойно після цього коні заспокоїлися і побігли учвал. Під’їжджаючи до вілли, Антоніо побачив знову свого брата, який піднімався сходами на ґанок, а потім увійшов до будинку.
Антоніо зіскочив з брички і кинувся додому. У вітальні застав дружину на канапі за вишиванням. І більше нікого.
— А де мій брат Джузеппе? — спитав він. Дружина дуже здивувалася, вона була сама і ніхто сюди не заходив. А Джузеппе, як відомо, в Італії, і судячи з його останнього листа, не збирався до Львова.
— Але ж я щойно стрівся з ним на дорозі, а потім бачив, як він заходить до будинку!
Антоніо не заспокоївся поки не перепитав усіх слуг, але ніхто не бачив його брата.
Минув тиждень, і надійшов лист з Італії від родичів, які повідомляли, що того самого дня надвечір Джузеппе Кастеллі упокоївся в Бозі.
Стара сукенка
Коли Анна Сальова — довголітня актриса міського театру відкрила у 1846 році першу антикварну крамницю — то була сенсація.
Сива елегантна бабуся господарювала в невеличкому приміщенні на вулиці Новій. Аби посприяти заслуженій акторці, львівські пані позносили до крамнички купу різних речей зовсім безкоштовно. Адже пані Сальова на старість зосталася без засобів до існування.
Тепер тут красувалося звалище немодних вже капелюшків, чепців, шалів, вилинялих суконь, побляклих коронок, меблевої оббивки, квітчастих камізельок і краватів. За вітриною виднілися потріпані томи французької енциклопедії, дешева біжутерія, вищерблені китайські віяла, порцелянові статуетки і чудернацькі вази. За кожною з цих речей ховалася своя історія.
Поволі до крамниці потяглися люди, які потребували грошей, зносячи те, що було колись для них дорогим.
З’ява зимового вечора старої пані була явищем звичним. Мала на собі зужитого плаща з обскубаним лисячим хутром. Жінка принесла вечірню сукню добряче побиту міллю. Навіть для такої невибагливої крамнички, як ця, то був дуже сумнівний набуток. Господині досить було тільки кинути оком, аби зробити висновок:
— Вона надто знищена. Я не можу її взяти.
— Але, пані, дуже вас прошу...
Тяжко відмовити, коли чуєш такий жалібний голос. Може бідолаха не має, за що їсти купити?
— Ну, добре, скільки?
— Ви мене не так зрозуміли. Я хочу її повернути.
— Повернути? — не зрозуміла пані Анна.
Старенька поклала сукню на ляду і хутенько вийшла, не додавши більше ані слова.
«Що вона мала на увазі?» — дивувалася пані Анна. Несамохіть узяла сукню в руки і розгорнула. Щось у ній було знайоме... Так, ось цей гафт... Вона впізнала! То була сукня, яку подарували їй на бенефіс тридцять шість років тому. Принесли її з салону мод пані Адамської.
В пам’яті забриніла музика, зринуло яскраве світло, кружляння пар, кавалери, шампан... Боже мій, як то було давно! Але що далі з тою сукнею? Вона пропала. Пропала з її театральної кімнатки. Хтось її викрав.
Пані Анна гарячково порпалася у своїй пам’яті. Підозра тоді впала на Адашинську. Така
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенди Львова. Книга друга», після закриття браузера.