Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Розгін, Крістофер Джон Сенс 📚 - Українською

Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розгін" автора Крістофер Джон Сенс. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 107
Перейти на сторінку:
старості, звісно.

— У вас там є ще один пацієнт, стан якого здається важкий. Дуже старий.

— Так. Брат Франциск. Йому дев’яносто чотири. Такий старий, що знову здитинів, а тепер у нього гарячка. Думаю, він нарешті підходить до кінця свого паломництва.

— Що не так із товстуном?

— Варикозні виразки, як у брата Септимуса, але гірше. Я їх осушив, і тепер він утішається відпочинком. — Він м’яко всміхнувся. — Можливо, моє завдання — знову поставити його на ноги. Люди не люблять покидати лазарет. Брат Ендрю став старожилом, його сліпота прийшла до нього пізно, і він боїться виходити на вулицю. Втратив упевненість.

— Чи багато старих монахів під вашою опікою?

— Дюжина. Брати переважно довгожителі. У мене четверо — за вісімдесят.

— У них немає таких навантажень чи труднощів, як у більшості людей.

— Або, можливо, їхня побожність зміцнює тіло так само, як і душу. Ось ми і прийшли.

Він провів мене через міцні дубові двері. Як він описав напередодні ввечері, короткий прохід вів до самої кухні. Двері були відчинені, і я почув голоси і брязкіт тарілок. Доносився насичений запах випічки, коли ми йшли проходом. Усередині пів дюжини служок готували обід. Кухня була великою, здавалася чистою і добре організованою.

— Отож, брате, коли ви прийшли тієї ночі, де було тіло?

Лікар зробив кілька кроків, служки зацікавлено спостерігали за ним.

— Просто тут, біля великого столу. Тіло лежало на животі, ногами до дверей. Голова впала ось туди.

Він показав на залізний чан із написом «Масло». Я простежив за його поглядом, як і служки. Один із них перехрестився.

— Отже, він щойно переступив поріг, коли його вдарили, — задумливо сказав я.

Біля того місця, де він упав, стояла велика шафа; нападник міг сховатися збоку, а потім, коли Синґлтон пройшов повз, вискочив і вдарив його.

Я спустився зі сходів і замахнувся ціпком у повітрі, змусивши служку перелякано відскочити.

— Так, є місце для великого замаху. Припускаю, що саме так це було зроблено.

— З гострим лезом і сильною рукою, так, ви могли б це зробити, — задумливо сказав брат Ґай.

— Якби ви були вправні, якби звикли розмахувати великим мечем. — Я озирнувся на служок. — Хто тут головний кухар?

Уперед, уклонившись, виступив бородатий чоловік у заплямленому фартуху.

— Ральф Спенлей, сер.

— Ви тут головний, добродію Спенлей, і у вас є ключ від кухні?

— Так, комісаре.

— І двері в подвір’я — це єдиний вхід і вихід?

— Єдиний.

— А самі двері на кухню замкнені?

— Немає потреби. Двері з двору — це єдиний вхід.

— Хто ще має ключі?

— Лікар, сер, і абат із пріором. І преподобний брат Баґґе, воротар, звісно, для своїх нічних обходів. Більше ніхто. Я живу тут; відчиняю кухню вранці й зачиняю ввечері. Якщо комусь потрібен ключ, він приходить до мене. Бачите, люди будуть красти їжу. Неважливо, що все тут для столу монахів. Я бачив, як брат Ґабріель висів у коридорі кілька ранків і, здавалося, чекав, коли ми обернемося спиною, аби щось ухопити. А він посадовець…

— Що трапиться, якщо ви захворіли чи не вийшли, а хтось захоче потрапити на кухню?

— Їм доведеться просити Баґґе чи пріора. — Він усміхнувся. — Але ніхто турбувати не буде, без крайньої потреби.

— Дякую, добродію Спенлей, ви дуже допомогли.

Я простягнув руку і взяв із миски трохи заварного крему. Кухар мав стурбований вигляд.

— Дуже добре. Більше не турбуватиму вас, брате Ґаю. Далі я зустрінуся зі скарбником, якщо ви зможете показати мені його рахівничу контору.

Він показав мені дорогу, і я побрів по снігу, що скрипів під калошами. Сьогодні в монастирі було набагато тихіше, люди і собаки сиділи вдома. Що більше я думав, то більше переконувався в тому, що лише досвідчений боєць мав би рішучість вийти за спину Синґлтона й відрубати йому голову. Я не міг уявити, щоб хтось із людей, яких бачив, спромігся на таке. Абат був великим чоловіком, як і брат Ґабріель, але володіння мечем — ремесло для джентльменів, а не для монахів. Думаючи про Ґабріеля, я згадав слова кухаря. Вони мене спантеличили; ключар не здався мені тим, який буде тинятися довкола кухні, щоб украсти їжу.

Я роззирнувся засніженим двором. Тепер дорога до Лондона була б непрохідною; неприємно було усвідомлювати, що ми з Марком опинилися у своєрідній пастці, з убивцею. Я зрозумів, що несвідомо рухався центром двору, якомога далі від темних дверей. Раптом затремтів. Було дивно йти самому крізь цю білу тишу під високими стінами, і з відчуттям полегшення я побачив Баґґе біля воріт, який з допомогою іншого слуги розчищував доріжку від снігу.

Коли я підійшов, воротар підвів очі, почервонілий від роботи. Його супутник, кремезний юнак зі спотвореним бородавками обличчям, нервово всміхнувся і вклонився. Обидва наполегливо працювали, і від них тхнуло потом.

— Доброго ранку, сер, — сказав Баґґе.

Його тон був м’який; безсумнівно, йому наказали ставитися до мене з повагою.

— Жахлива погода.

— Справді жахлива, сер. Зима знову прийшла рано.

— Якщо ми вже зустрілися, я хотів би запитати про ваш нічний розпорядок.

Він кивнув, спираючись на лопату.

— Увесь монастир обходимо двічі — о дев’ятій вечора й опів на четверту ранку. Або я, або Девід робимо повний обхід, перевіряємо всі двері.

— І ворота? Вони замикаються на ніч?

— Щовечора о дев’ятій. І відчиняються о дев’ятій ранку, після заутрені. Жодна собака не зможе увійти сюди, коли ворота зачинені.

— І жоден кіт, — додав хлопець.

Його погляд був гострий; він міг бути потворним, але дурнем не був.

— Коти можуть перелізти, — запропонував я. — І люди можуть.

На обличчі воротаря з’явилася дрібка уїдливості.

— Не дванадцятифутову стіну, такого не зможуть. Ви бачили її, сер, вона прямовисна; ніхто її не здолає.

— Стіна оточує цілий монастир?

— Окрім задньої частини. Там вона подекуди зруйнована, але виходить прямо на болото. Ніхто не буде пробиратися через трясовину, особливо вночі. Один неправильний крок — і з головою зникаєш у болоті, — він підняв руку й опустив її вниз, — бульк.

— Якщо ніхто не може увійти, навіщо ви стережете?

Він нахилився ближче. Я відсахнувся його смороду, проте йому, здається, було байдуже.

— Люди грішні, сер, навіть тут. — Його тон зробився довірливим. — За часів колишнього пріора тут не було строгої дисципліни. Коли прийшов пріор Мортимус, він наказав ввести нічні обходи, про кожного, хто блукає вночі, слід доповідати прямо йому. Я це і роблю. Без страху чи заступництва.

Він щасливо всміхнувся.

— А як щодо ночі вбивства комісара Синґлтона? Чи помітили ви якісь ознаки того, що хтось міг пробратися в монастир?

Він похитав

1 ... 30 31 32 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розгін, Крістофер Джон Сенс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розгін, Крістофер Джон Сенс"