Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

— Не чіпали? — Юля вибухнула. Все, що мучило її всередині, вилилось назовні. Лізка, нехай дивачка і дурна, але, навіть попри їхні знущання, запропонувала води. А тепер помре ні за що? Вона цього точно не заслужила… — Ти справді так думаєш?

— Ну, ми трохи перестаралися… — Підняв руки вгору рудий. Йому вперше стало страшно. — Але не треба робити з цього трагедію. — Голос здавався йому ляльковим, несправжнім.

— У неї ж нікого немає, крім цього Кита, — прошепотіла Маринка. Перед очима стояла Ліза. Вона жодного разу навіть не намагалася захиститися. Може, цього і справді було занадто? Уся злість і ревнощі раптом видалися надуманими, несправжніми. У дівчини мороз пройшовся по шкірі. — Це тому її ніщо тут не тримає, — стиснула вона скроні. Їй стало шкода, до болю шкода цю дурну жирну, яка, виявляється, так схожа на неї.

Сашко вдарився чолом об стіл:

— Слухайте, ми можемо зараз видалити всю переписку, видалити її сторінку, і ніхто нічого не дізнається.

— Так, точно, — підскочив до нього Дан. — Немає переписки — немає доказів. Ніхто нічого не доведе.

— Дурні, Господи, які ж ви дурні! — бурмотіла Юля. — Вона ж померти хоче. По-справжньому! Дійшло? Я з цим не зможу жити.

— І що ти пропонуєш? — запитав рудий. Його руки трусилися, на чолі виступили краплі поту. Мама, мама, мама. Йому ж було всього чотири. Він же ж не зміг би, тоді він навіть не зрозумів, що сталося. А зараз… Що він може зробити зараз?

— Усе виправити… — прошепотіла Юля.

— Що ти там бурмочеш під ніс? — різко запитав Сашко.

— Ми можемо все виправити, — дівчина повторила голосніше. — Піти до неї, поговорити… Якщо не з нею, то з батьками, сказати дільничному… Ми повинні щось зробити!

— Думаєш, вона нас послухає?! — істерично розсміялася Маринка. — Знаєш, ми тут подумали: не треба тобі помирати, все буде добре? Ти хочеш, щоб ми їй щось таке сказали?

— Заспокойся. Нам усім треба заспокоїтися. — Сашко поклав їй руку на плече. Все раптом встало на свої місця. Зараз він міг допомогти, міг усе змінити. — Ми їй усе нормально пояснимо. А не схоче слухати — її проблеми. Нашої провини в цьому вже не буде.

— Дивіться, вона зробить це завтра. Завтра тридцять перше! Чорт, ми що — вночі до неї підемо?

— Ні, підстережемо біля будинку. Там написано — вона стрибати піде. У нас одні скелі, не помилимося. А зараз нам усім треба заспокоїтися й розійтися по хатах.

— Може, Максу подзвонити? — раптом запитала Юля. — Він міг би допомогти…

— Здуріла? — Дан підняв брови. — Він нас за відос приб’є! Його величність не розуміє жартів!

— Так і буде. Не треба його сюди вплутувати, — серйозно кинув рудий. — З якої почнемо вартувати?

— Давайте всю ніч?

— А батьки? — злякалася Юля.

— Скажемо, що влаштували ночівлю, — відмахнулася близнючка.

— Візьміть кави міцної, щоб не заснути, — Сашко знову відчував себе лідером. Він розправив плечі і схрестив руки на грудях. Цього разу він зробить усе правильно. — Вона від нас не втече!

Розділ XIII. Шторм, що переходить у бурю

— Сенс життя — в тому, що є смерть, — Аня повторила слова Лізи і криво усміхнулася. Який чудернацький світ: такі різні люди в різному віці можуть думати цілком однаково. Вона милувалася сходом сонця. Сьогодні, як завжди, — о пів на шосту. Схід сонця був її ліпшим будильником ще з дитинства. Хоч о якій годині вона б заснула — все одно прокидалася не пізніше сходу сонця. Навіть якщо всю ніч проговорила з ним. Жінка опустила голову на руки і примружила повіки. Із заплющеними очима їй все ще було двадцять один. Стільки, скільки під час їхньої зустрічі. Хіба вона, одна з кращих випускниць кафедри східної філології, золота дівчина з великим майбутнім, могла перетнутися з юнаком, молодшим за неї на п’ять років? Між ними була прірва у всьому: захоплення, смаки, друзі, мрії, але чомусь нічого з цього не стало на заваді пристрасті, яка поглинула їх із головою. Вони майже потонули у своєму коханні. Вона — захлинулась, він же зміг виплисти. Чи не зміг?

Учорашній школяр і жінка. Саме так вона їх охрестила після першої зустрічі, коли його образ намертво закарбувався в її серці. Чорнявий промоутер у футболці із суперменом та кумедній кепці з широким козирком вручив їй листівку з мовними курсами, а вона — відповіла йому чистою японською, що може й сама навчити кого хочеш. Хлопець покліпав темно-зеленими котячими очиськами з довжелезними віями й кинувся за нею. Півдороги випитував, куди саме вона його послала китайською. Потім, з’ясувавши, що то була японська, випитував, куди його послали японською. А їй просто не хотілося, щоб він зупинявся. Його голос можна було слухати годинами. Заплющити очі, і голос був матеріальніший за будь-який дотик. Він міг самим лише голосом поцілувати, обійняти й змусити червоніти. Аня весь час переконувала його, що він повинен співати. Та­кому голосу гріх пропадати, а потім гризла себе від ревнощів, коли він став співати просто на вулиці і його миттєво обсту­пили щільним колом нахабні розмальовані дівчиська. Ох, ці дів­чиська завжди крутилися коло нього!

Перше знайомство з його компанією було невдалим. Вона відчувала себе старезною бабцею поряд із тими щебетливими подружечками. Хоча на вигляд їй самій не можна було дати більше вісімнадцяти — без макіяжу на чистому личку вона була природнішою за малих, що прагнули чимшвидше подорослішати. Прірва, яка мала б збільшитись, навпаки, меншала. Його компанія так і не прийняла її, і вони почали гуляти тільки удвох. Знайомити його зі своїми друзями Аня категорично відмовлялася. Стосунки розчиняли її в собі. Вона розчинялась у ньому. Він затулив їй цілий світ. І коли це помітили батьки — було вже надто пізно. Вони виступили проти, о так, ще й як проти. Нащо їхній розумниці здався цей шмаркач? Вони так і не зрозуміли її. Кожне повернення додому починалося й завершувалося сваркою. Вдома у коханого було те саме — батькам не подобалася доросла дівуля, що запудрила мізки їхній золотій дитині. Стосунки ставали тягарем, хотілося звільнитися від усіх і просто насолоджуватися одне одним.

Коли все полетіло шкереберть? Коли він відмовився вступати до університету, мотивуючи це тим, що піде працювати, щоб заробити на пристойне життя? Чи коли вона відмовилася від престижної вакансії помічника перекладача посла Японії в Україні, місця якого так ревно прагнули її батьки? Чи коли сказала, що йде з дому, а в неї відібрали документи і гроші, замкнувши в кімнаті, наче підлітка? Вона думала, що з вісімнадцяти сама відповідатиме за себе, але кайдани батьківської любові були надто міцними.

Тоді вони вирішили втекти в інший спосіб. Він не хотів жити в постійному страху, що їх знайдуть і розлучать. Вона ж воліла бути поруч довше за вічність. І тоді він запропонував відчайдушний крок, що мав перекреслити все і звільнити їх від світу, який не хотів приймати їхні почуття. Чому вона погодилася? Вона бачила перед собою лише його очі, а у вухах