Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Так швидко? Це неможливо, — Северин змахнув руками. — До кінця серпня ж якихось п'ять тижнів! Аби зустрітися з кожним агентом, доведеться об'їздити всі полки та паланки Гетьманату, а це займе стільки часу, що...

— Покажеш найвередливіших створінь. Того неслухняного польовика, приміром, — перебила Віра без емоцій. — Скажеш, як викликати. Розповіси, як збирав. Поясниш, як працювати з ними. Відкриєш усі таємниці... А далі він упорається сам, повір.

— Але ж усі угоди скріплені моєю кров'ю! — Северин навіть виставив наперед свої пошрамовані руки. — Вони коритимуться лише мені! Я не можу розіслати їм поштівки, мовляв, від сьогодні оцей хлоп стане замість мене! Кривава угода так не працює, ви й самі знаєте...

— Отже, скріпите нові угоди, — осавула проникливо глянула йому в очі. — Щезнику, довірся мені. Хіба я колись помилялася?

Нова сторінка життя, котрій він так радів, летіла догори дригом псу під хвіст.

— Розумію, це несподівано, — провадила далі Віра. — Певна річ, ти не хочеш віддавати комусь плоди своєї багаторічної праці. Я теж воліла б цього уникнути... Але наразі обставини понад нашими бажаннями.

— Вибачте, сестро, я погарячкував, — Северин вирішив, що добряче вилається після розмови, аби зняти напругу. — То хто поїде зі мною? Кому передавати мережу?

Забіла повернула голову до свого улюбленого дуба.

— Пташенятко! Годі ховатися, — попрохала лагідно когось невидимого. — Нумо, виходь до нас.

Увесь цей час там хтось сидів? Якого дідька... Северин навіть не відчув присутності!

З-за стовбура обережно визирнуло чиєсь бліде лице та знову сховалося.

— Виходь уже, не бійся.

Поволі, сторожко, з-за дуба виступив дивний чоловік. Його сполохані темні очі ковзнули поглядом повз Северина, стрибнули до Віри, і вогник тривоги поволі згас.

— Так, мамо? — сором'язливо спитався він.

— Поїдеш із братом Щезником. Пригадуєш його?

Погляд зупинився на характернику. На обвітрених губах народилася усмішка:

— Чорний вовк!

Віра Забіла довго боролася за життя Савки Деригори — за його справжнє життя, а не животіння в людському тілі. Спочатку друзі навідували хлопця за кожної нагоди, але брат Павич нікого не впізнавав і жодним словом чи рухом не реагував на їхні відвідини. Першим здався Гнат, далі Ярема — не могли бачити побратима у такому стані. Пилип і Северин перестали приходити останніми, коли вирушили на війну. І образ покаліченого Савки їм поволі заступила навала битв та власних негараздів.

Осавула двохвостих опікувалася хлопцем, наче власним дитям. Коли ж усім навколо вже здавалося, що лікування зайшло у глухий кут, Віра просто забрала Павича подалі від Ордену на кілька років. Це коштувало їй чималих грошей, часу й клопотів, але жінка була готова на все.

— І я перемогла, — всміхнулася осавула.

Одного дня Савка промовив своє перше слово. «Мама». Він промовив його до Віри. Поступово брат Павич почав оклигувати після моторошних дослідів, які ставили на ньому недобитки Вільної Зграї, наново опановуючи все, що мав уміти дорослий чоловік. Звісно, він не став колишнім Савкою, розум його так і не вивільнився з присмерку: юнак поводився дивакувато, міг урватися на пів слові під час розмови, ігноруючи все довкола, завмирав з відсутнім поглядом чи сміявся з чогось, що чув або бачив лише він. Голова характерника була помережена борознами глибоких шрамів, через які вже не росло волосся, і череп брата Павича мав вигляд страхітливий та відразливий. Шапки він не вдягав — боявся. Лише взимку дозволяв накинути на спотворену голову теплого каптура.

Чорнововк ще довго звикатиме не відводити погляд від понівеченої голови й недоладної павичевої пір'їнки, котру Савка клеїв собі за вухо шматочком смоли.

Северин на радощах кинувся обіймати Павича. Було соромно, що вже й не згадував давнього друга, наче той справді помер. Савка на обійми не реагував, із зачудованою посмішкою роздивляючись простір за плечем Чорнововка.

— Так багато червоних ниток навколо, — прошепотів він.

— Ти маєш їх зібрати, — лагідно відповіла Забіла. — Слухайся брата Щезника. Він допоможе.

— Нитки бринять без упину... співають сумних пісень... таких тужливих... Прикро!

Савка смикнув головою, торкнувся пальцем павичевої пір'їни за вухом. Кутики його рота опустилися, наче він от-от заплаче.

— Чуєш мене? — перепитала Віра м'яко, проте наполегливо. — Слухайся брата Щезника!

— Добре, — Савка стрепенувся, наступної миті зашарівся. — Можна писати мамі?

— Чекатиму кожного листа!

— Буду охайно, — Павич нервово потер шрами на долонях, які лишилися йому після цвяхів. — Щодня можна?

— Щодня, — всміхнулася Забіла. — Час збиратися в дорогу, пташенятко.

Савка кивнув та почеберяв по свої речі, наспівуючи якусь дитячу пісеньку. На Северина він більше не глянув. Час від часу пошрамований химородник зупинявся, супився, сміявся, торкався пір'їни та чимчикував далі.

— Свого коня він кличе Коником, — повідомила Забіла. — Вершник з нього вправний, як колись, про це не турбуйся.

— Сестро... Я радий за Павича й безмежно поважаю вас, адже ви поставили його на ноги. Це справжнє диво! Але ви певні, що... — Чорнововк старанно добирав належне слово. — Що він здатен?

— Він готовий. Попри оманливий вигляд Павич стане найкращим наступником твоєї справи, повір мені. Під тими шрамами приховано розум і кмітливість, сам побачиш... Лишень йому маємо довірити мережу, — її очі світилися материнської ніжністю. — Говори з ним спокійно й лагідно, брате. Павич — доросла дитина, але він здатен постояти за себе і швидко вивчить усе, що покажеш. Лишень дозволь йому навчатися! Будь терплячим другом. Він так чекав цієї мандрівки.

— Звісно, сестро, — Северин сповнився тепла до неї та віднайденого брата. Лють зникла: він твердо вирішив виконати завдання якнайкраще. — Зроблю все, що можливо.

Навіть якщо цей розділ йому не до вподоби — він напише його твердою рукою.

— Дякую, брате.

— Маю лише одне питання...

— Ти ніколи не приходиш без питань, — посміхнулася Віра. — Але про дівчат навіть не починай!

Поза сумнівом, осавула двохвостих мала дар ясновидіння, хоч і повсякчас уникала будь-яких розмов на цю тему.

— Я хочу знати рішення Ради. Мене забирають до іншого куреню, чи не так?

— Так, брате, — визнала Віра. — Наразі більше нічого сказати не можу.

— Шкода... Мені подобалося серед двохвостих.

— І мені дуже шкода, Щезнику, — зітхнула вона. — Сподіваюся, ти ще повернешся до мого куреню. А