Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

Це підморгування таке хтиве. Як грубо.

— М-м-м, голосую за перше, — говорить Майлз, усе ще чіпляючись за курку.

— Радий, що є речі, яких я про тебе не знаю, — Ендрю прикриває обличчя долонею. — Я заодно з Мей: сподіваюся, друге — неправда.

— І я сподіваюсь, — підтакую, — але голосую за третє. Не може бути, щоб тобі ніде не було лоскотно.

— Хочеш перевірити? — самовдоволено посміхається той.

— Я… — затинаюся. — Ні, повірю на слово.

— Що ж, — говорить Тео, — ти права. Як виявила Еллі Т. на моєму останньому році в коледжі, мені лоскотно під колінами.

Цікаво, як це: займатися сексом з такою кількістю людей, що тепер треба називати їх на ім’я та прізвище?

— Що я отримаю за перемогу? — запитую. — Курку?

Майлз здригається:

— Ох, будь ласка, ні.

Ендрю дражниться:

— Ти отримуєш чергу розказати свої факти.

— Ненавиджу такі ігри, — визнаю.

— Уяви, що я відчуваю, — Ендрю, найгірший на світі брехун, регоче, проводячи рукою по заплутаних кучерях. Вони спадають на його чоло в безтурботній довершеності.

— Гаразд, перше, — починаю. — Я ненавиділа свою сусідку по кімнаті в коледжі так сильно, що після тренування з волейболу чистила нігті її зубною щіткою.

— Гидота, — кривиться Майлз.

— Друге: у коледжі я запала на хлопця, який, як виявилося зрештою, за документами був названий Сер Елтон Джонсон, бо його батьки були схиблені. Ми ж кликали його Джоном.

— Це, — говорить Ендрю, захоплено усміхаючись, — найкраща історія, яку я колись чув. Чорт забирай, будь ласка, нехай це виявиться правдою.

— І третє, — говорю я, повністю забувши, що мій брат сидить прямо тут, — я порвала зі своїм останнім хлопцем, бо на смак він був як кетчуп.

Майлз падає, ніби в нього вистрелили, конвульсивно здригаючись на підлозі.

Тео й Ендрю вдумливо мружаться.

— Це не може бути правдою, — мотає головою Тео. — Він завжди був на смак як кетчуп? Що це взагалі означає? Третє — брехня.

— Згоден, — стогне Майлз на підлозі. — Крім того, не думаю, що це можливо, бо ти раніше ні з ким не цілувалася.

Пирскаю зі сміху:

— Якщо тобі від цього краще спатиметься вночі, то так.

Проте Ендрю просто спостерігає за мною, все ще примружившись.

— Зубна щітка. Це — неправда. Ти б ніколи такого не зробила, хай як сильно ти когось ненавидиш.

Я вказую на нього й розтягуюсь в усмішці:

— Маєш рацію. Це — брехня.

— Зажди. Сподіваюсь, ти ж не через це порвала з Остіном? — ремствує Майлз. — Він мені подобався.

— Це — одна з причин. А тобі він подобався лише тому, що дозволяв їздити на своїй машині.

Я здивовано й зачаровано спостерігаю, як рожевий рум’янець прокрадається шиєю Ендрю й повзе по його щоках. Він видається схвильованим і дещо роздратованим. Невже Ендрю Голліс ревнує?

* * *

Щойно ми покінчили з нашою сміховинною грою і ніхто вже не хоче грати ні в карти, ні в «Доказ»[27], ні в будь-яку іншу настільну гру з-поміж більш як п’ятдесяти, хлопці підіймаються нагору по закуски, лишивши мене саму загорнутися на своєму нижньому ліжку й віддатися виснаженню постійного самонакручування.

Божевілля останніх кількох днів наздоганяє мене, і я засинаю так, ніби ніколи раніше не спала, так глибоко й важко, що це нагадує дрімоту після Дня подяки чи спричинену бенадрилом відключку.

Я виходжу з неї повільно, від нерозбірливого паперового шурхоту неподалік. Мені потрібно кілька секунд, аби очі звикли; сонце за вікном уже сіло, лишивши віконні колодязі підвалу чорними. По інший бік кімнати перегортається ще одна сторінка; звук паперу тріщить у холодній незворушності.

Я рвучко вдихаю, і книжка закривається. На відстані від мене клацає вимикач лампи, а потім кімнатою шириться м’яке світло.

— Жива, — Ендрю. В мені одразу ж прокидається настороженість.

Мій голос — густий та скрипучий:

— Котра година?

Він дивиться на годинник. В іншій руці тримає книжку в м’якій обкладинці.

— Шоста. Скоро вже буде готова вечеря.

Я проспала дві години? Ого.

Ендрю дивиться в напрямку сходів, ніби може когось побачити зі свого місця за картковим столом.

— Двійнята з твоєю мамою наробили ще гірлянд із попкорну. Знов сніжить, тож тато розгрібає замети. Мама… — він здригається, — щось пече.

Я кривлюся, а він киває:

— Гадаю, вийде якийсь кавовий торт.

— Я викинула те печиво, — прибираю ковдру й сідаю рівно, проводячи рукою по шиї. Вона тепла під усіма шарами одягу, і я почуваюся хмільною та спітнілою.

Його очі розширюються.

— Бунтарка.

Я зі стогоном потягуюсь.

— Ти як?

Дивлюсь угору.

— Чогось така виснажена, — хто ж знав, що подорожі в часі такі спустошливі? Ні. Заждіть. Хто ж знав, що подорожі в часі реальні?

Він розвертає складаний стілець, на якому сидить, і вмощується на ньому задом наперед.

— Може, трохи кетчупу тебе підбадьорить.

Я з награним звинуваченням тицяю в його бік:

— Тебе це зачепило?

— Можливо, — тиша з’їдає простір між нами, поки з хитрою посмішкою Ендрю не додає: — Я просто замислився, чи ти мала на увазі… — він підносить руку до обличчя. — Чи… — опускає голову набік, підморгуючи.

Вибухнувши сміхом, я кажу:

— Ну ти й свиня.

Його очі розширюються від удаваної образи:

— Я — свиня?

Нагорі я чую, як гримить безліч каструль, горланять хлопці, а слідом щось верещить мама.

— Що там узагалі відбувається?

— Твоя мама збиралася готувати вечерю, — каже він, — але Бенні попросив Тео й Майлза це зробити, — він помічає здивування на моєму обличчі. — Бенні сказав, що ти чекаєш, аби ми всі допомогли.

— Як мило з його боку віддавати мені шану, поки я тут безбожно сплю.

Ендрю регоче, і його кадик рухається в такт звуку. Поволі тиша знову поглинає нас, і він відкладає книжку. Я хочу спитати його про те, як він тримав мене на санчатах. Хочу запитати про обійми ногами під столом. Я справді хочу запитати його, чому він ревнує мене до колишнього.

— Що ти там робиш? — запитую натомість. — У цьому будинку існує більш як сім сотень зручніших місць для читання.

— Я спустився по тебе, — каже він, — але не схотів тебе будити.

— Тож ти просто сидів поряд, поки я спала? — уточнюю, вишкірившись до нього в кімнаті, повній мороку.

— Ти була такою милою. Усміхалась уві сні.

— А я думала, ти читав, — він стенає плечима, і я регочу: — Такий собі Едвард Каллен[28].

Він супиться:

— Хто?

— О Боже, Ендрю, ні. Ми більше не можемо лишатися друзями.

— Та жартую. Знаю я того чувака з «Голодних ігор»[29], — він вибухає реготом, поки мій жах посилюється. — Ти видаєшся такою ображеною!