Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

— Ти ніколи не була створеною для мене, Мейзі. Я не знав, що ти можеш бути варіантом.

— Ти про що?

Ми глухо об щось вдаряємось і звертаємо ліворуч, а його пальці стискаються на моїй талії. Щойно ми вирівнюємось, він не відпускає; натомість посилює хватку, притягає ближче й міцніше огортає руками. Його пальці торкаються мого тіла під курткою.

Його подих — тепло на моїй шкірі, а голос тремтить:

— Мені ніколи не спадало на думку, що ти можеш бути моєю.

Розділ шістнадцятий

Минає дві години, а вплив цього першого спуску на санчатах ще не вивітрився; я досі чую слова: «Мені ніколи не спадало на думку, що ти можеш бути моєю», — так чітко, ніби Ендрю знову повторює їх мені на вухо, хоча він сидить поряд зі мною за підвальним картковим столом і не тримає мене міцно, як коли ми летіли з гори.

Протягом першої години санної мандрівки я не відчувала навіть найменшого холоду. Всередині мене палахкотіла ватра, мов ревуче пекло. Хоча зрештою мої пальці заніміли, а зад майже відмерз від холоду дерев’яних саней. Тепер, повернувшись у хижку, ми переховуємося в підвалі — Тео, Майлз, Ендрю та я — уникаючи докучливого жару ревучого вогню нагорі, а також гомону наших батьків, які зібралися на передсвяткову гулянку.

Тео неуважно тасує карти, поки ми вирішуємо, у що хочемо зіграти. Під столом чиясь нога у шкарпетці знаходить мою, а інша накриває згори, обережно поплескуючи у своєрідних обіймах. Крадькома зазирнувши вниз, переконуюся, що це — Ендрю, і раптом почуваюсь так, ніби розгулюю Долиною смерті в хутряному светрі. Незграбно намагаюся стягнути через голову свою кофту. Вона чіпляється за мою шпильку, а Ендрю доводиться підсунутись, аби допомогти мені вивільнитися.

Він прибирає ноги, і я помічаю його хитру усмішку.

— Дякую.

Ендрю затримує на мені погляд.

— Завжди будь ласка.

Я роблю кілька великих ковтків газованої води, щоб остудити жар. Ви ще, чого доброго, подумаєте, ніби мене ніколи раніше не торкався чоловік.

Поглядаючи на мене з-під довгих вій, Ендрю потягується й чухає шию.

— Сьогодні було весело, — каже Майлз і намагається взяти пиво Тео, проте його одразу ж ляскають по руці. — Радий, що ти вмовила тата просто піти в сторожку. Якби цього року я катався з мамою, то начерпав би стільки снігу.

— Дякую, що вибрав когось у команду й поїхав із Мей, — говорить Тео Ендрю, а потім усміхається мені: — Найгірший штурман за всі часи.

Я сяю:

— Та невже?

Ендрю великодушно знизує плечима:

— Я ж гуманітарій.

Даю йому грайливого ляпаса:

— Агов!

Його очі блискають, зустрівшись із моїми, і усмішка розчиняється в тому ж самому глухому розумінні. Зрештою опускаю погляд на стіл. Ми здійснили близько шести спусків зі схилу, і, гадаю, я вдячна за те, що тільки перша поїздка видалась такою важкою, бо інакше б я мала справу з внутрішнім згоранням і врешті-решт опинилася б у літаку, зазнавши серцевого нападу. Ендрю було забагато: дорогою він співав жахливу оперу, божився, що заплющив очі під час іншого спуску і привітався з кожнісіньким санкарем під час третього, але знов-таки, це — нормально. Це те, що я обожнювала й ненавиділа.

Виявляється, коли йдеться про Ендрю, то я віддаю перевагу труднощам.

— Нам слід називати себе якось по-іншому, а не «дітьми», — зазначаю, порушуючи мовчання. Тео кладе колоду карт на стіл. — Зараз дітьми є двійнята.

— Хіба їх перестали кликати двійнятами? — запитує Майлз.

— Ми могли б називатися «діторослими», — сміюся я, а Ендрю кліпає на мене, схвильований такою пропозицією.

Він підсуває карти ближче до себе, постукуючи, й тасує. Я спостерігаю за його пальцями, намагаючись не думати про його руки й те, наскільки вони великі. Пальці ж у нього довгі й витончені. Не думаю, що я колись помічала чоловічі нігті раніше, якщо лише вони не були драматично недоглянутими, але нігті Ендрю — заокруглені, чисті, не розмальовані. Хотіла б я побачити, як ці руки жадібно нишпорять моєю голою шкірою.

Тео відкашлюється, і я ніяково відвертаюся від пальців Ендрю.

— Дві правди й одна брехня, — виголошує Тео, ніяково мені підморгнувши.

Ендрю відриває погляд від тасування й незворушно кидає:

— Це ж не карткова гра.

Ігноруючи його, Тео киває до Майлза:

— Якщо будеш перший, дам спробувати пиво.

— Майлз іще недостатньо прожив, аби мати цікаві правдиві й неправдиві факти, але він точно занадто молодий для гулянки, — заперечує Ендрю.

— Взагалі-то, — подає голос Майлз, — ми грали в цю гру як в айс-брейкер[26] на уроці хімії минулого року. Було важко пригадати щось прийнятне для стін школи.

Я здіймаю долоні:

— Перепрошую?

Ендрю сміється:

— Не розбивай серце своєї сестри, Майлзе.

— Ти придумав, — звертається той до Тео, — ти й починай.

Подумки роздратовано кивнувши, я можу сказати, чому Тео запропонував розпочати з цієї гри: він хотів поділитися якимись скандальними історіями. І справді, якщо пригадати, майже кожна гра Тео — це тактичний хід, щоб тонко чи не надто тонко поговорити про те, який дикий та захопливий спосіб життя він веде.

— Подивимось, — каже він, відхиляючись і хрускаючи пальцями. — Гаразд, перше: у коледжі один із моїх побратимів тримав живу курку в кімнаті цілий рік, і жоден із нас не здогадувався.

В душі я стогну. Це правда. Поки Ендрю жив у брудній, але зручній квартирі від кампусу при Університеті Колорадо в Боулдері з найвеселішими й найдивакуватішими хлопцями, яких я колись зустрічала, Тео братався з купкою гравців і цільовим фондом інфантильних чоловіків. Я знаю, що тут існує безліч прекрасних прогресивних братств, але те, в яке потрапив Тео, не належало до них.

— Чувак, навіщо він ховав курку? — Майлз блідне. — Він грубо поводився з куркою?

Повертаюся до свого брата:

— Майлзе Деніеле Джонсе, сам не проявляй грубість, — а потім до Тео: — А ти не псуй мого брата.

— Друге, — продовжує Тео, посміявшись над цим. — У мене на стегні є тату у вигляді папуги, яке я набив, коли був у Вегасі з друзями.

— Папуга? — на обличчі Ендрю з’являється сміховинний мікс збентеження та глибокого братнього засудження. — На стегні? Чому я ніколи його не бачив?

Тео шкіриться й розгойдується на стільці.

Ендрю здригається, здогадавшись:

— Ти мав на увазі, на твоєму паху.

— Я б хотіла повернутися до тієї частини, де він думав, як весело було б набити тату в Лас-Вегасі, — кажу я. — Сподіваюсь, що це і є брехня.

— І третє: я не боюсь лоскоту, — закінчує він, а потім дивиться на мене