Читати книгу - "Принц Каспіан"

«Нема чого й думати, – подумала Люсі, – я маю це зробити, і я це зроблю, хоч би там що!» Передусім вона підійшла до Пітера й легенько потермосила його за плече.

– Чуєш, Пітере, – прошепотіла вона йому на вухо, – прокинься! Тут Аслан. Він хоче, аби ми йшли за ним!

– Зараз, Лу, цю ж мить, – миттєво відгукнувся Пітер. Проте не встигла Люсі зрадіти, як він повернувся на інший бік і знов заснув.

Тоді Люсі вирішила розпочати з когось іншого і подумала, що найкраще для цього підходить Сьюзан.

І точно! Сьюзан розплющила очі, зміряла Люсі дбайливим поглядом і сказала по-дорослому досадливим тоном:

– Люба моя Лу, тобі все це на-сни-ло-ся! Будь розумницею і лягай-но спочивати.

Майже втративши надію, Люсі заходилася біля Едмунда:

– Едмунде, миленький, прокинься, будь ласка!

Уже ж вона і дихала на нього, і термосила за плечі, і штовхала в бік, та Едмунд знай лише крутився і кректав уві сні.

І все ж Люсі свого досягла! Едмунд сів і майже осмислено подивився на неї. Тоді Люсі повторила йому все спочатку раз, а потім другий. І це було найгірше, тому що з кожним разом слова звучали дедалі менш переконливо.

– Аслан! – нарешті второпав Едмунд і скочив на ноги. – Ур-ра! Аслан!..Та де ж він?

– Там, – показала Люсі, й сама поглянула в той бік, де терпляче чекав Лев.

Люсі помітила, що Лев дивиться на них своїми великими ясними очима. Та Едмунд, глянувши у той бік, чомусь перепитав:

– Ну, так де ж він?

– Там, біля дерев! – навіть розсердилася Люсі. – Невже ти не бачиш?

Певний час Едмунд ретельно вдивлявся в ніч, а потім чесно зізнався:

– Ні, особисто я нічого не бачу. А може, там нічого й нема? Га? Може, тобі привиділося? Знаєш, місячне сяйво… і все таке… Це називається оптичний… тьху ти! Як же він називається, га?

– Я бачу його увесь час, – відмовившись допомагати Едмунду в пошуках потрібного слова, впевнено сказала Люсі. – Він дивиться прямо на нас.

– Гаразд, тоді чому ж я його не бачу?

– Він сказав, що, мабуть-таки, ви просто не зможете.

– Це чому ж?

– Не знаю. Просто він так сказав.

– Тьху ти, ну ти, – витер чоло Едмунд, – що ж нам робити? Ввижається – не ввижається… Знаєш що, Лу, давай-но будити решту!

Розділ 11

Рик Лева

Коли нарешті всі прокинулись, Люсі вчетверте переповіла свою історію. Запала тяжка тиша.

– Не знаю, що й казати, – промовив Пітер, коли вже забракло сил витріщати очі у нічну пітьму. – Що-небудь бачиш, Сьюзан?

– Нічого! Та й як можна побачити те, чого немає. Їй це наснилося! Нумо, Люсі, лягаймо спати!

– Послухайте, – сказала Люсі, і голос її затремтів від образи, – ходіть зі мною! Якщо ви не підете, то я піду сама, чесне слово! Але я хочу, щоб ми трималися разом; зрозумійте. Він вже кличе – потрібно поспішати!..

– Не кажи дурниць, Люсі! – перебила її Сьюзан. – Нікуди ти сама не підеш, скажи їй, Пітере! Зовсім дівча від рук відбилося…

– Ви як знаєте, а я вірю в нашу Люсі, – втрутився Едмунд, – і якщо йде вона, йду і я. Хочу лише нагадати, що досі вона завжди мала слушність…

– І то правда! – вигукнув Пітер. – Як мала слушність, мабуть, і сьогодні вранці… Як не крути, а день ми змарнували, опинившись на тому місці, звідки вирушили. Одного не розумію: навіщо Аслану від нас ховатися? Такого раніше не було, це взагалі на нього не схоже… А що скаже ЛМД?

– А що тут скажеш? – зітхнув гном. – Усі підуть, так і я піду; розділяться – залишуся із королем Пітером, адже то мій обов’язок перед ним і Каспіаном. Коли бажаєте знати мою думку, я лише простий гном і думаю ось що: хіба вночі знайдеш дорогу там, де навіть удень не знайшов? А про всяких там чарівних левів я ось що скажу: що це за розумний лев, від якого ми ані словечка ще не чули? Що це за добрий лев, який нам ще жодного разу не допоміг? І що з того, що він здоровезний? Його ж не видно! Та я за такого лева і шеляга ламаного не дав би!

– Він уже квапить! Лапою тупотить! – захвилювалася Люсі. – Час нам уже йти! Принаймні мені вже час!

– Ти не маєш права тиснути на інших. Нас четверо, а ти одна, до того ж усі ми старші за тебе, – докорила їй Сьюзан.

– Годі вже! – накинувся на неї Едмунд. – Іти – то йти, а розповідати про права можна і дорогою, – він цілком став на бік Люсі, та безсонна ніч не додавала йому гумору.

– Ну то в дорогу! – скомандував Пітер, сунув руку під ремінь щита і надів його. В інший час він, звичайно, спробував би якось підтримати та втішити Люсі, адже вона була його улюбленою сестрою і до того ж він розумів, як вона має почуватися, притому, що ніяк не вона винна в їхній сварці. І все ж його гризла досада, і чомусь, у першу чергу, саме на Люсі. А Сьюзан – та розійшлася не на жарт:

– Бач, яка! А якщо я теж почну поводитись як ти, Люсі? Ось не піду з вами – і баста! І що бажаєте, те й робіть!

– Підкоріться волі Великого короля, ваше величносте, – тихо мовив Тиквік, – і ходімо. Заснути тепер уже не вдасться, тож краще йти, аніж стояти і молоти язиком!

Усі нарешті рушили вперед. Люсі йшла першою, закусивши губу, аби зопалу не наговорити Сьюзан усіляких дурниць. Та невдовзі вона вже викинула з голови усі ті дрібниці та зосередилася на тому, аби не втратити Аслана з очей. Він саме звернув убік та уповільнив крок. Решта сподівалися тільки на Люсі: Лева вони не тільки не бачили, але й не чули – його величезні котячі лапи ступали по траві зовсім нечутно.

А він повів їх правіше від танцюючих дерев (правда, ніхто не помітив, танцюють вони чи ні, бо Люсі дивилася на Лева, а всі решта дивилися на Люсі) і нарешті підвів до самого краю розколини.

– Козлотура-козероги! – вилаявся собі під ніс Тиквік. – Бракувало мені ще стрибати у темряві по скелях… Так і шию скрутити недовго!

Аслан довго йшов по краю прірви. Згодом усі побачили на самому гребені скелі кілька невисоких дерев. Лев звернув праворуч і зник за ними. У Люсі перехопило дух, їй здалося, ніби він стрибнув зі скелі. Але