Читати книгу - "Срібний трон"

– Отже, та пані – королева Підляндіі? – уточнив Трясогуз не надто приязно.

Бяклі, який думав так само, просто вибухнув:

– Якщо це так, то мені здається, що з її боку було досить-таки підло послати нас у замок велетням на поживу! Що ми їй зробили поганого, хотів би я знати?

– Що ти сказав?! – вимовив Чорний Лицар, насупившись. – Якби ти, хлопчику, був не дитиною, а дорослим воїном, то нашу суперечку ми вирішили б у двобої не на життя, а на смерть. Я не потерплю ні слова, якщо воно хоч якось зачіпає честь моєї пані. Запевняю вас – що вона не сказала б, вона зробила це з добрими намірами. Ви її не знаєте. Вона – джерело всіх мислимих чеснот: чесності й благородства, щедрості й доброти, мужності й поблажливості. І всіх інших. Я знаю, що кажу. Із свого власного досвіду. Її доброта до мене, і я ніколи не зможу гідно віддячити їй, слугує тому підтвердженням. Ви ще встигнете зрозуміти це самі й полюбите її. Між тим, що ж привело вас у Підляндію?

І перш ніж Трясогуз зупинив її, Джил брякнула, не подумавши:

– Бачите-но, ми розшукуємо Риліана, принца Нарнії.

Тут вона зрозуміла, на яку небезпеку всіх наражає. Хто знає, раптом ці люди вороги? Та лицар не виявив аніякої зацікавленості.

– Риліана? Нарнії? – перепитав він байдуже. – Де це? Уперше чую. Це, мабуть, за тисячі днів шляху від тих країв Білого світу, де я бував. Дуже дивно, що ви розшукуєте цього – як ви назвали… Бриліана? Триліана? – у королівстві моєї пані. Наскільки я знаю, такого чоловіка тут немає.

На цьому він голосно розреготався, і Джил подумала про себе: «Чи не це псує його обличчя? Він що, дурнуватий?»

– Нам наказано відшукати на камені міста Ґрандес Руїнос послання, – устряв у розмову Бяклі. – І ми виявили напис «ПІД ЗЕМЛЕЮ».

Лицар розреготався ще дужче.

– Тут ви помиляєтеся ще більше, – зауважив він. – Ці слова для ваших пошуків марні. Ось запитайте ви у моєї пані, вона дала б вам кращу пораду! Тому що ці два слова – усе, що залишилося від довгого давнього напису. Моя пані чудово пам’ятає, що напис цей читався:

То є могила короля, схилися перед нею —

Колись під ним була земля, тепер —

він під землею.

Звідки абсолютно чітко випливає, що якийсь славний король давніх велетнів, похований тут, наказав вибити на каменях своєї гробниці цей хвалькуватий вислів. Але з часом деякі камені зруйнувалися, інші забрали під нові споруди, частину напису забило пилом та всяким сміттям – от і залишилося тільки два слова, які ще можна прочитати. Ну, хіба не смішно, що ви вирішили, ніби це адресовано вам!

Джил і Бяклі немов цебром холодної води облило. Їм здалася дуже правдоподібною версія принца, що слова на камені не мають до них жодного стосунку і трапилися їм на очі випадково.

– Прошу пробачення, ваша світлість, – заперечив Трясогуз. – Ні про яку випадковість не може бути й мови. Нас веде Аслан. І це його волею король велетнів наказав висікти цей напис на камені. Усе, чому судилося статися, Аслан знав заздалегідь. І те, що відбувається в цю мить, – теж!

– Він, мабуть, прожив тисячі років, цей ваш Аслан, – сказав лицар і знову зайшовся сміхом.

Джил відчула, що цей його сміх уже шарпає їй нерви.

– І ця ваша пані теж не немовля, – примітив Трясогуз, – раз пам’ятає напис, який висікли тисячі років тому.

– Влучно сказано, жаб’яча мордочка! Ти потрапив у яблочко! Тому що вона й справді божественного роду й не підвладна часу й смерті. Тим всеосяжніша моя вдячність за її безмірну щедрість до жалюгідного смертного. Знайте ж, панове, я людина злощасна і схильна до дуже дивної недуги. Тільки її світлості вистачає терпіння панькатися зі мною. Я сказав – «терпіння»? Але хіба справа тільки в ньому? Вона обіцяла подарувати мені величезне королівство в Білому світі. А коли я стану королем, на додачу ще й шляхетну руку свою, і серце. Але про це я розповім потім, інакше ви просто помрете з голоду. Гей, хто-небудь! Вина! Закуски для гостей! Будь ласка, сідайте, панове. А вас, пані, прошу сюди, ось у це крісло. І я продовжу свою розповідь…

Розділ 11

Срібний трон

Коли подали страви – а це були пироги з голубиним м’ясом, шинка, салат, тістечка – і всі присунули стільці до стола, приступивши до трапези, лицар продовжив свою розповідь.

– Зрозумійте, друзі, я зовсім не знаю, хто я і звідки потрапив у Темне королівство. Скільки себе пам’ятаю, я завжди жив при дворі цієї найчудовішої з королев. Мені здається, що вона врятувала мене від якогось лихого чародійства і привела сюди з безмірної милості… Жаб’яча лапко, любий друже, твій кубок порожній. Дозволь, я його наповню… Так от, про що це я?

– Королева врятувала вас від чародійства, – нагадала Джил.

– Авжеж, королева врятувала мене від чародійства. Мені здається, що так воно й було. Адже навіть тепер я буваю схильний до нападів і ніхто, крім неї, не може звільнити мене від них. Щоночі настає година, коли мій розум найжахливішим чином змінюється, а слідом за розумом і моє тіло. Тому що спершу я стаю надзвичайно буйним і, не будь прив’язаний, кинувся б на найдорожчих друзів і занапастив би їх. А слідом за цим я перетворююсь на подобу величезного змія – неситого, лютого й нещадного… Добродію, будьте такі люб’язні, візьміть ще шматочок пирога, благаю вас… Так мені розповідають, і, поза всяким сумнівом, це правда, бо моя пані каже мені те саме. Сам я нічого про це жодним чином не знаю, тому що, коли проходить моя година, я прокидаюся, забувши про цей мерзенний напад, прокидаюся в міцному тілі і здоровому розумі, тільки дещо стомлений… Мила дівчино, скуштуйте, будь ласка, медяників, ну, хоч один! Їх мені доставили з варварської південної землі, на самому краю світу… А тепер її королівська величність завдяки своєму мистецтву дізналися, що я звільнюсь від закляття тоді, коли вона зробить мене королем якоїсь країни в Білому світі й покладе її корону мені на голову. Країна вже вибрана, як і саме місце виходу на поверхню. Землюки невпинно працюють і вдень, і вночі, підкопуючись під цю країну. І на сьогодні вони прорили хід так далеко і так високо, що залишилося прорити зо два десятки кроків до самої трави, якою ходять жителі тієї країни