Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

ласкавішого листа. Гадаю так тому, що, коли пані де Розмонд злегка докорила мені за тривалу відсутність, моя спокусниця заперечила дещо їдким тоном: «Ах, не докорятимемо панові де Вальмону за те, що він віддається єдиному задоволенню, яке може тут знайти». Я поремствував на таку несправедливість і скористався нагодою запевнити дам, що їх товариство мені надзвичайно приємне і що я навіть пожертвував заради нього важливим листом, який мав написати. До цього я додав, що вже багато ночей страждаю безсонням і що мені спало на думку – чи не поверне мені сон фізична втома. При цьому погляди мої красномовно говорили і про зміст листа, і про причини безсоння. Протягом усього вечора я старався зберегти ніжно-меланхолійний вигляд; здається, мені чудово вдалося приховати за ним нетерпляче очікування тієї години, коли я дізнаюся про таємницю, яку від мене так наполегливо приховують. Нарешті, ми розійшлися по своїх кімнатах, і через якийсь час вірна служниця принесла мені обумовлену нагороду за моє мовчання.

Заволодівши цим скарбом, я приступив до ознайомлення з ним із відомою вам обережністю, бо вкрай важливо було, щоб усе залишалося в тому вигляді, як воно було. Спершу я натрапив на два листи від чоловіка – нелегкотравну суміш із подробиць судового процесу та подружніх звірянь; у мене вистачило терпіння прочитати ці листи від початку до кінця, але я не виявив жодної згадки про мене. Я з досадою поклав їх на місце, але роздратування моє лагідніло, коли в руках у мене опинилися старанно зібрані клаптики горезвісного діжонського листа. На щастя, мені спало на думку пробігти його очима. Судіть про мою радість, коли я помітив виразні сліди сліз моєї привабливої святенниці. Признаюсь, я піддався юнацькому пориву і розцілував цього листа із запалом, на який уже не вважав себе здатним. Продовжуючи так вдало почате обстеження, я знайшов усі свої листи, зібрані разом і розкладені за числами. Але найприємніше здивувало мене те, що там виявивсь і найперший, якого, як я вважав, невдячна мені повернула: він був старанно переписаний її рукою, до того ж нерівним, тремтячим почерком, що явно свідчило про солодке хвилювання її серця під час цього заняття.

Досі я був увесь охоплений любов’ю, але незабаром її змінила лють. Як ви гадаєте, хто хоче погубити мене в очах обожнюваної мною жінки? Яка фурія, на вашу думку, настільки злостива, що могла замислити таку підлість? Ви її знаєте: це ваша приятелька, ваша родичка, пані де Воланж. Ви не уявляєте собі, яких тільки диявольських мерзотностей не написала їй про мене ця мегера. Вона, вона одна порушила душевний світ цього ангела в образі жінки. Через її поради, через її зловредне підбурювання я змушений від’їжджати; словом, це заради неї жертвують мною! Так, без сумніву, треба спокусити її дочку, але цього недостатньо, – її саму треба погубити, і якщо вже за віком своїм ця клята жінка поза небезпекою, треба уразити її в тій, до кого вона прихильна.

Так вона бажає, щоб я повернувся до Парижа? Вона змушує мене до цього? Добре, я повернуся, але вона поплаче через моє повернення. Шкода, що героєм цієї пригоди буде Дансені: в нім є глибока порядність, яка стоятиме нам на заваді. Проте він закоханий, ми з ним часто бачимося – можливо, ми отримаємо від нього користь. Але в гніві своєму я зовсім забувся і не думаю про те, що маю викласти вам сьогоднішні події. Повернімося до розповіді.

Уранці я знову побачився з чутливою святенницею. Ніколи ще вона не здавалася мені такою прекрасною. Так воно і має бути: краща мить для жінки, єдина, коли вона може викликати в нас сп’яніння душі, про яке так багато говорять і яке так рідко відчувають, це мить, коли, вже переконавшись у її любові, ми ще не впевнені в її милостях, і саме в такому стані я тепер перебуваю. Можливо, прикрашала її в моїх очах і думка, що я незабаром утрачу задоволення бачити її. Нарешті принесли пошту, я отримав вашого листа від 27-го, і, читаючи його, я ще не був упевнений, що додержу свого слова. Але я зустрівся очима з моєю спокусницею і відчув, що ні в чому не можу їй відмовити.

Отже, я оголосив про свій від’їзд. Майже відразу ж після цього пані де Розмонд залишила нас наодинці, але я був іще не менше ніж за чотири кроки від недоторки, а вона, раптом підхопившись із переляканим виглядом, промовила: «Не торкайтеся мене, добродію, не торкайтеся! Заради Бога, не торкайтеся до мене!». Це гаряче благання, що видавало душевне збентеження, могло тільки ще більше розпалити мене. Я був уже біля неї і тримав за руки, які вона так зворушливо склала, коли якийсь злий демон знову привів пані де Розмонд. Боязка святенниця, у якої нині і справді є підстави для страху, скористалася цим і вирішила піти.

Все ж я запропонував їй руку, і вона її прийняла. Я ж, угледівши в цьому доброзичливому пориві, якого в неї вже давно не було, добрі ознаки, знову почав свої любовні скарги й навіть спробував потиснути подану мені руку. Спершу вона хотіла вирвати її, але я виявив велику наполегливість, і вона досить охоче підкорилася, хоча не відповіла ні на мій потиск, ні на мої слова. Біля дверей її кімнати я хотів, прощаючись, поцілувати цю ручку. Спершу захист був досить рішучим, але я так ніжно вимовив: «Подумайте, адже я від’їжджаю», – що це зробило її в’ялою та слабкою. Проте ледве лише поцілунок торкнувся руки, вона знову набула своєї сили і вирвалася з моєї, а спокусниця пішла до своєї кімнати, де вже була її покоївка. Тут і кінець розповіді.

Я припускаю, що завтра ви будете у маршальші де ***, де я, напевно, не зустрічатимуся з вами, оскільки гадаю, що під час першої нашої зустрічі нам треба буде поговорити про багато справ, і передусім про справу маленької Воланж, яку я зовсім не випускаю з очей. Тому я вирішив до особистого з вами побачення написати цього листа, і хоч яким би він був довгим, запечатаю його лише перед самим відправленням пошти, бо за нинішнього стану моїх справ усе може залежати від сприятливого випадку, і я вирушаю шукати його, а тому розлучаюся з вами.

Р. S. Восьма година вечора. Нічого нового. У неї – жодної вільної хвилинки, і вона навіть прагне бути ввесь час зайнятою. При цьому, одначе, стільки смутку, скільки дозволяє