Читати книгу - "Казки на ніч"

— Привіт, Сірьож. — Устим провів рукою по чубу, в якому вже почала пробиватися сивина.

— Драсті, Устиме. — Молодший років на десять воєнком піднявся і подав руку сусідові.

— Дивлюся, хоч і до воєнкома дослужився, а майже нічого не нацарював, — махнув рукою навколо себе Устим.

— Хто хоче царювати, той і прапором півармії винесе, не обов’язково воєнкомом бути.

— Ну люди різне говорять.

— Говорять, значить, шось та знають! Може, десь у більших містах усе по-іншому, а у нас, задрипанців, сам бачиш.

— Закуримо?

— Давай.

Воєнком дістав попільничку, і чоловіки задиміли.

— Я, оце, Сірьож, через сина прийшов, через Ваню, — видихнув дим Устим.

— А шо з ним?

— Рветься на війну.

— Ну час такий, — розвів руками воєнком. — Багато хто рветься зараз.

— Отож і воно. А я онуків хочу. І я, і Маруся моя. А син у нас один.

- І шо? Прийшов до мене просить, шоб я відмазав?

Воєнком загасив недопалка і відійшов до вікна, повернувшись до Устима спиною.

— Дурний ти, Сірьожа, хоч і полковник, — сплюнув Устим. — Я шо, не розумію, що ворога треба бити?

Військком, який розвернувся і хотів сказати щось різке, запнувся, дивлячись на сусіда.

— Тоді я не розумію.

— Запиши мене добровольцем.

На лобі воєнкома з’явилися зморшки.

— Тебе?

— А шо, я не годний? Мені ще п’ятдесяти немає. І я ракетник, ось дивися.

Устим поклав на стіл військовий білет.

— Люди кажуть, що з однієї родини двох одразу не можуть призвати. А значить, маю йти я. Шо він у житті бачив? Ні дружини ще немає, ні дітей. Уже якшо я не повернуся, тоді хай він. А зараз не час.

Воєнком відкрив воєнник, глянув на Устима, дістав цигарку і закурив.

— Устим, ну ти ж розумієш, що це не гарантія? Ти розумієш, що він теж може добровольцем піти?

— Розумію. Буду говорить з ним, може, мамку саму не кине без копійки.

Устим витягнув із стаканчика на столі ручку і підтягнув зі стопки аркуш паперу.

— Ну сідай, воєнкоме, не стовбич. У тебе своя правда, а в мене своя. Давай, розказуй, яка у вас тут процедура?

Онук

— Ба, а шо це означає, як мертві сняться?

Баба відклала шиття і глянула на онука. Малий Сергій сидів за столом під лампою і щось малював. Він навіть не повернув голови до баби, а поставивши запитання, продовжив водити олівцем по аркушу.

— Люди різне кажуть. — Баба поправила окуляри і підсунулася ближче під торшер. — А нашо тобі?

— Ну цікаво ж.

Баба знову поглянула на онука. Обличчя малого було звичайнісіньке. Не напружене, не перелякане. Він виводив щось на папері і навіть аж трохи висолопив язика від зосередження.

— Одні кажуть, шо це наші думки повертають їх у снах. Інші твердять, шо нагадують вони нам так про себе.

— А ти сама як думаєш? — Сергій повернувся до баби і зазирнув їй в очі.

— Я? — Від несподіванки вона аж заклякла. — Я не знаю.

Малий почухав кінчиком олівця лоба і сумно видихнув.

— А мені дід часто сниться.

— Мій дід? — Баба остаточно відклала шиття.

Малий посміхнувся.

— Хіба він тобі дід? Тобі він чоловік. Це мені дід. — Обличчя Сергія знову посерйознішало. — Був дідом.

— Ходи-но сюди. — Баба посадила Сергія на коліна. — Ти навіть думати так не смій. Шо значить був? Він і є твоїм дідом. І завжди буде. Просто тепер він в іншому місці.

— У Бога?

— Хотілося б вірити, шо у нього.

Сергій мовчав. Баба притисла онука до себе і гладила його білого чуба.

— А я думаю, — подав нарешті голос онук, — мертві сняться, коли вони хочуть нас побачити. Сидять вони там у Бога. Щось там роблять, балакають між собою. А як скучили за своїми рідними, так і просяться до них у сни. Коли Бог їх пускає, вони підуть, поговорять, побачаться, і їм уже не так самотньо, а тоді знову назад до Бога.

— Значить, дід за тобою скучає.

— Так і я ж за ним теж.

— Знаю, дитино, знаю. — Баба ще сильніше притисла онука до себе. — А шо ти там малював? Діда?

— Діда.

- І який він?

— Він мій.

Перекур

— Ну шо, ніби тихо? — Степан прочинив підвальні двері і висунув голову на сходи.

— Мовчать, — подав голос Єгор.

— Може, пішли нагору кисню ковтнем?

Степан сіпнув двері, розчищаючи прохід від битого скла, штукатурки та шматків арматури.

— Та можна.

Степан так і не кинув батьківську хату. Просторий дім з верандою, гараж із підвалом — усе це він зводив разом з батьком на місці старої розвалюхи, у якій, до речі, Степан і народився. Тоді, коли тутешнім степом вперше рознісся Степанів крик, теж була війна. Правда, лінія фронту вже відкотилася далі на захід, однак ознаки боїв — збиті дахи, винесені мости та знищена техніка, залишилися. Звісно, цього Степан не пам’ятав. Про це розповідав батько набагато пізніше, уже коли вони зводили нову хату.

Вечорами всі будівельники, а це фактично сусіди по вулиці, сідали на подвір’ї за широкий, збитий з дощок стіл, вечеряли і згадували війну. Степан, який уже був у віці, коли йому можна було довірити підносити цеглу чи слідкувати, щоб не застиг розчин, теж сідав з чоловіками за стіл, лупив товчену картоплю і слухав.

«Як же ж давно це було», — майнуло в Степановій голові, коли він продирався нагору з підвалу. Від гаража, під яким був підвал, не лишилося майже нічого. Так, купа цегли, рештки шиферу та один кут з частиною тильної стіни. Чим саме влучило, Степан так і не розібрав, та й чи не однаково. Гупнуло тоді дуже сильно. І саме тоді, розгрібши биту цеглу, Степан перебрався з хати в підвал. Щільніше поставивши консервацію та згрібши в загородку нехитрий врожай, він збив тапчан і зробив буржуйку зі старого газового балона. Тоді ж і забрав сусіда Єгора, який під час чергового обстрілу лишився взагалі без хати.

— Гуртом і батька легше бити, — сміявся Єгор, переносячи до Степанового льоху своє нехитре майно.

Кілька разів до підвалу приходили зенітники, які стояли за селом.

— Ну що ж ви тут, як миші, сидите й смерті чекаєте, — бідкався молодий старлей, викладаючи на стіл гуманітарку: хліб, тушонку та цигарки.

— Нічого, синку. Ти за