Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

— То о котрій твій потяг? — питає мене Харитон, дивлячись у свій телефон. Звичайно, що дорогий та солідний.

— О першій годині сімнадцять хвилин, — відказую твердо, ховаючи змерзлі руки у кишені куртки.

— Ти певен? Це точний час?

— Точніше не буває. Перевіряв декілька разів, — все одно залишаюсь переконливим.

— Що ж. Шкода, що так швидко їдеш, — вдає засмученість товариш. — Залишився б ще на трохи і я б покатав тебе на своїй новій тачці.

— У тебе є авто? — дивуюся новій інформації, бо щось не помітив сьогодні, що Даниленко возив мене на своєму транспорті. Ми ж бо весь час користуємось таксі й навіть нині Ігор збирається викликати його для мене.

— Збираюсь придбати. Ось, думав, у тебе ще є час, то б зі мною подивитись поїхали разом. Глянь, яка лялька.

Неохоче зазираю у дисплей телефону, який мені сунули мало не в носа. Втім, що тут дивуватись? Харитон, як Харитон. Цьому павичу тільки дай розпустити хвоста та похизуватися.

— Гарна, — коментую сухо, окинувши шпарким поглядом світлину автомобіля сірого кольору.

— Вона шикарна! А гарна, то ціна. Десять лямів і ця красуня моя, — перебільшує приятель, гортаючи ряд світлин. — Тойота Камрі, щоб тобі..! Тільки поглянь, який стан у неї чудовий! Газ, бензин, автомат і, що найцікавіше, невеликий пробіг.

— Не знав, що у тебе є водійське посвідчення, — ігнорую захват характеристиками залізяки та запитую суттєвіші відомості.

— Вже давно. У мене й тачка була раніше. Ще до одруження. Мазда трійка десятого року. Чорненька така, тонована. Щоправда, з механічною коробкою передач. Тільки мене, дурня такого, дещо розвели тоді. Був у мене друг один. Все вихваляв мою Маздочку. "Чувак, вона ж ще не фарбована, не бита. Чувак, передньопривідне авто топ! От би й мені таку цяцю..." І поміж заговорювання зубів, ще й пропонував пристойну суму за неї. Взяти хотів її дико. Та я не збирався продавати, тому не слухав його. Але одного разу дещо втрапив у пригоду й лобове скло тріснуло... Ну й надумав продати. За трохи нижчою ціною, ніж спершу той пропонував, але продав йому... А пізніше дізнався, що він перекуп, який добряче на мені наварився.

Розповідь Харитона викликає мою посмішку.

— А цю хоч не у перекупа дивишся? Не боїшся знову, що побриють тебе? — ніби й приязно, але в душі уїдливо, запитую хвастунчика.

— Та ні. Це знайомий мій продає. У нього два автомобілі й от він вирішив їх сплавити, а собі щось краще взяти. Щоб одна, але крута.

Тепер же в душі регочу. У нього всюди знайомі та друзі. По десять друзів на квадратний метр. І вочевидь, всі вони надійні. Ще б пак! За три години он із десяток таких зустріли, поки Ігор проводив мені екскурсію.

— Коли будеш брати? — цікавлюсь без особливого ентузіазму, вирішивши не кепкувати над компанійським задиракою.

— Домовлявся з понеділка, але знайомий ось написав, що має вільний час і запропонував прискочити до нього. Тож, зараз і поїду за красою. А ти вже вибачай. Не зможу з тобою на вокзал поїхати, якщо тобі ось вже за годину й на потяг.

— Зрозумів. Не біда, — відмахуюсь, насправді ні на краплю не розчарувавшись. — Але хоча б ходімо кави вип'ємо, бо ж змерзли!

— Ні, друже. Я пас. Це вже ви з Ігорьком вдвох. А мені час. Радий був бачити тебе дуже! Сподіваюся, ти залишився задоволеним, що навідав свого давнього колегу. Якщо що, то тепер знаєш, де я є. Приїзди ще, — полонить мене у братерські обійми Харитон.

Плескаю його по спині п'ятірнею. Але уявляю, наче у своїй руці тримаю ломаку й нею його ляскаю.

— І я був радий зустрічі. Шкода, що мало....часу... було, — кахикаючи, відповідаю на люб'язність.

Так ми прощаємось із Даниленком і залишаємось з Ігорем удвох, а далі йдемо перекусити в найближчий не надто пафосний, проте затишний заклад харчування.

— Тут бургери є? Замовлю. Будеш Ігорю? Я пригощаю, — пропоную своєму сьогоднішньому гіду, вивчаючи меню. За свій час він все одно гроші брати не схотів, мовляв, Харитон попросив, тому екскурсія музеєм і околицями Набережної мені перепала на дурняк, то хоч нагодую людину.

Та Ігор, чи то соромиться, чи переймається за мої фінанси та час, і тому відмовляє:

— Бургери можуть готувати довго. Не боїшся спізнитись на потяг?

— Не боюсь. Буду вірити у спритні та натреновані руки кухарів. Все одно потім довго мені їхати. Треба поїсти перед далекою дорогою, — відповідаю чоловіку самовпевнено.

А за пів години ми вже обидва набиваємо свої щоки, що хом'яки. І поміж тим, ведемо нехитру бесіду про все та ні про що.

— Як смачно! У житті не куштував смачніших бургерів, ніж ці. Харитон багато втратив, що не схотів перекусити з нами разом, — кортить мені заговорити про нашого спільного приятеля. Намір, ясна річ, один — перемити кістки.

— Харитон у кав'ярні та ресторани не ходить взагалі. Крім ресторану, в якому працює, звісно. А якщо й ходить до конкурентів, то хіба що кави випити, — вражає цікавою інформацією щокатий гід.

— Чому це? Конкурентів так зневажає? Чи йому ніде не раді?

— Чи раді, чи ні, та й щодо конкурентів я не знаю. То він сам таке розповідав. Мовляв, ніде, крім як вдома, не харчується. І в гостях безумовно.