Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дивні й неспокійні люди приїжджали до міста звідусіль, ходили вулицями, видно було, що звичайне, цивільне життя не для них, що воно їх пригнічує і позбавляє енергії, їм чим більше побутової істерії, тим зручніше, це був їхній час, вони на нього чекали все своє життя. Лишалося тільки за них порадіти.
Він з’явився сонячного ранку, вийшов звідкись із-поза будівлі готелю і, широко посміхаючись, попрямував просто до нас. Помітно його було здалеку, він був схожий на панка, якого довго лікували, причому стаціонарно, а те, що мав на собі рясу, лише підкреслювало його панківську натуру, у всякому разі, священика він не нагадував зовсім, можливо, через вираз обличчя. З обличчям йому не пощастило – він сильно косив, до того ж один вус мав повністю білий. Такий собі панк-альбінос у попівській рясі. Навколо нього відразу ж почали збиратися люди, навіть у цій ситуації, коли вже нікого не можна було здивувати зовнішнім виглядом, він викликав жваве зацікавлення в харків’ян і гостей міста. «Ти звідки?» – запитав я його. «З Росії», – відповів він і посміхнувся. «Ага, – кажу, – московський патріархат?» – «Та яка різниця, – відповів він, – я сам по собі». – «Ну, ясно, – кажу, – тільки без агітації тут». І він залишився.
Почувався він упевнено й спокійно, збирав навколо себе скінгедів і толкієністів, бомжів і провокаторів і проповідував їм, як Йона рибам. Бомжі й провокатори слухали його, заворожено дихаючи зябрами. Ходив він у супроводі кількох найбільш фанатичних толкієністів. По-моєму, вони його чимось накачували, у всякому разі, настрій у них у всіх був піднесений. Агітацією він справді не займався, нипаючи в синіх міських сутінках і покручуючи свій білий вус.
Несподівано він зник. Я довго допитувався в його послідовників, де це, мовляв, ваш гуру, чому більше не проповідує птахам і рибам, але вони лише ніяково посміхалися й відводили очі. Урешті хтось із них розколовся. Історія виявилася радше трагічною, ніж повчальною. Виявляється, якось, просто посеред чергового сеансу з заготівлі юних, не до кінця зіпсутих душ, старий альбінос несподівано відчув потребу, я б її назвав великою в прямому сенсі цього слова. Був немісцевий, тому навіть не уявляв, де цю потребу можна справити. Думки пастви розійшлися – одні пропонували вести гуру в платний туалет за відділенням міліції, інші казали, що це відділення ще треба буде проминути, тому краще не ризикувати і йти в палац піонерів. Порадившись, громада рушила. Але виявилося, що палац піонерів у ці тривожні дні оголосив себе територією миру й нікого з майдану не пускав. Гуру занервував, паства вкінець розкололась: того, хто перший запропонував іти в палац піонерів, було посоромлено й вигнано. Гуру спробував закликати до совісті своїх адептів, ті, починаючи злоститися, ще раз порадилися й повели його в готель «Харків», де на четвертому поверсі, у кінці коридору, є безкоштовні кабіни, але про це треба знати. Вони про це знали. Та не знали того, що саме з першої до другої пополудні кабіни ці зачинені на санітарні роботи. Гуру мужньо тримався, як і належиться порядному пастиреві. Очевидно, це був просто не його день. Зденервовані адепти перешикувалися по новій і вирішили пробиватися-таки за відділення міліції, не лишати ж гуру в такому стані, думали вони, не лишати, не лишати – подумки погоджувався з ними гуру. Вони пішли до ліфта. Довго на нього чекали. Довго в нього впихались. Урешті хтось натиснув на потрібну кнопку, і ліфт рушив.
Гуру дотримався до другого поверху. У той момент, коли ліфт проминув другий поверх і хвилина полегшення невблаганно наближалася, сила духу відступила від нього і він зазнав чи не найбільшого морального фіаско у своєму житті. Я вже не говорю про фіаско фізіологічне. Коли ліфт доїхав до першого поверху, послідовників у нього вже не було. Ліфтом після того, до речі, довго ніхто не користався.
Себто я ж говорив – що історія ця скоріше трагічна, ніж повчальна. Бо що можна винести з таких історій? Що з них виносять самі головні герої? Хвиля спадає, кола розходяться, герої вуличного руху западають у свої криївки, чекаючи наступної нагоди виплеснути з себе жовч і святковий революційний намул. Гуру-альбінос повернувся куди-небудь у північні лісові монастирі й довгими зимовими вечорами переповідає скептично налаштованим братам про дивне південне місто, де святковим майданом за ним ходила строката юрба юних адептів, де ліфти в готелях повільні, як смерть на хресті, де просто посеред міста стоїть суворий зібраний Шева й показує світовому капіталізму жорсткий пролетарський фак.
6. Роллінг стоунз для бідних
Я знаю про вініл усе. З нарізаними на ньому треками, запакований у конверти, неторканий, ніби засніжене поле, повне чорного терпкого снігу, вініл пахне вогнем і залізом, синтетикою і хімією; коли виймаєш диск, спочатку із зовнішнього картонного конверту, потім із внутрішнього, обережно береш його й дивишся проти світла, видно, як пил сідає на його крихку поверхню, як сонце перебігає тонкими западинами, так мовби атлети біжать по колу вздовж чотирьох бігових доріжок стадіону, які не мають ні початку, ні, відповідно, кінця. Нагріваючись, вініл деформується й утрачає свою пружність, будь-який гострий предмет лишає на ньому глибокі сліди, ніби на вершковому маслі, він б’ється, мов посуд, розсипаний на кухні ресторану. Потрапляючи у вогонь, вініл тягнеться й виїдає все живе, наче розлита з танкерів нафта, з нього йде чорний густий дим, він пахне хімічним розпадом. Смерть вінілу жорстока, життя вінілу легке.
Підлітком я проводив тут цілі години, магазин грамплатівок, розташований у підвалах щойно збудованого театру опери та балету, був тим місцем, де я радо погодився б померти – просто посеред дисків, які я не міг із фінансових причин собі купити. Якоюсь мірою це позначилося на моєму подальшому ставленні до опери, з балетом включно. Усі мої зацікавлення в цьому напрямку обмежувалися довколишніми підвалами, заповненими тисячами нових платівок, і який після цього міг бути балет. Мені здавалося, що я знаю про вініл усе, хоча я не знав нічого – моє знання підмінялося моєю любов’ю, моєю запеклістю, а цього, як виявилося, надовго не вистачає.
Але ось, у моєму даунтауні випадкових будівель немає, хтось їх добирав старанно й ретельно, так щоби з кожною із цих споруд було пов’язано безліч історій і випадків, і спробуй тепер вилучити звідси бодай один із об’єктів – загальна картина розсиплеться, діри будуть сяяти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник», після закриття браузера.