Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Магія ранку не завжди починається з кави. І навіть не з медитації. Незвичний шум у квартирі змусив мене розліпити повіки. Я практично одразу їх і закрила, але коли до мозку із запізненням дійшла реальна картина, сон, як рукою зняло.

Поруч мирно сопіло розфарбоване обличчя Костянтина. Його нога, як ліана, обвивала мою, а важка рука лежала на животі, від чого страшенно хотілося пісяти. Обережно торкнувшись чола, я полегшено видихнула. Воно було холодне і вогке.

Уже хотіла вибиратися з ліжка, як з коридору почулися важкі кроки. Заворушившись Костянтин різко відкрив очі. Кілька секунд німого діалогу і він різко накрив мене ковдрою з головою. А також своє обличчя.

- Доброго ранку, синку. – рознісся привітний голос вітчима.

Від стукоту власного серця закладало вуха.

- Доброго. – прохрипів молодший Воронівський не піднімаючись.

- Синку, досить спати. Ходи снідати. У мене є подарунки для вас з Мішель.

- Угу...

Я майже видихнула, як раптом...

- У тебе там дівчина? – голос відчима набув грайливих нот. А я підтягнула ногу, ховаючи п’ятку під ковдру. Ну як же так... – Я думав ми з тобою порозумілися стосовно дошлюбних статевих відносин.

Я вся горіла від сорому. Якщо він зараз зазирне під ковдру, то... ніхто нам не повірить. Я вже уявила, як мама втрачає свідомість і ми йдемо до гінеколога для підтвердження моїх слів.

- Батьку.

- Гаразд. – Ігор відчинив двері. – Але ми ще поговоримо. – І з тією юною леді нас познайомиш. Якщо у вас все вже ТАК серйозно.

Він нарешті вийшов і я підхопилася не знаючи у який бік бігти. До того ж з коридору донісся голос мами, яка явно не застала мене у моїй кімнаті.

- Ванна! – він кивнув у бік дверей.

Тепер я раділа, що з його кімнати є особистий вхід у ванну.

- Я тут! – мій голос прозвучав неприродньо пискляво.

Матінко рідна... Опершись на умивальник глянула на себе в дзеркало. Обличчя червоне, як буряк, на голові вороняче гніздо, а очі блистять, ніби я під кайфом.

- Можна? – мама обережно зазирнула і одразу кинулася в обійми. – Я так злякалася, коли не побачила тебе в ліжку. – пригладила моє волосся. – А ти чого така перелякана? Знову кошмари?

Я лише кивнула.

- З цим треба щось робити... Ну добре, одягайся. Чекаю тебе на кухні.

Одягатися сьогодні було як ніколи важко. Руки тремтіли, все випадало. Навіть помолитися нормально не вдалося, думки просто розліталися. А про макіяж взагалі мовчу. Штрикнувши щіточкою в око, я все витерла і вирішила, що сьогодні буде так. Так-сяк.

Мама поставила перед мене чашку з ароматним чаєм і м’який омлет, бурмочучи, що вся їжа в холодильнику, яку вона залишила нам зіпсувалася. Я чула її через слово. Телефон завібрував, сповіщаючи про повідомлення, а я сіпнувшись перекинула на землю виделку. Піднімаючись, боляче вдарилася об стіл. Благо, батьки були зайняті одне одним і не помітили мого стану.

voronkst Зайди до мене! Вже!

Глибоко вдихнувши я взяла телефон і пішла у його кімнату.

- Чого тобі? – зашипіла ще у дверях.

Я і так вся на нервах, а він лише підливає окропу. Воронівський схопив мене за руку затягнувши у кімнату.

- Зроби шось із цим. – тикнув пальцем у рани на обличчі. – Замалюй, затонуй... чи як ви дівчата ховаєте синяки під очима?

Я прикинула скільки треба тональної основи аби то приховати і як воно при тому буде виглядати.

- Ну... якщо хочеш виглядати, як травесті Монро? То добре... Але у батьків виникне ще більше питань.

- І що ти пропонуєш?

Я лише посміхнулася. У мене народилася ідея.

- Вже випровадила дівицю Кості? – запитав вітчим, як тільки я повернулася на кухню.

- Що? – я почула, але взяла час аби підібрати правильну відповідь.

Як же важко брехати! І все через цього братця молодця. Але ж і я натворила... Як можна було заснути?!

- Мішель, я розумію, що ти хочеш захистити Костянтина. Але прикривати гріх, це також гріх.

І тут до нас повільно заплив Воронівський у білій тканевій масці на обличчі. Мама подавилася чаєм. Та й і я хіхікнула. А вітчим випустив ложку з рук.

- У нього обвітрилося обличчя. – поспішила пояснити. – Я дала йому масочку і крем.

- Про що ти хотів поговорити? – він закинув оливку у рот.

Відійшовши від оціпеніння батько таки завів з ним розмову. Мова йшла про бізнес і я помітила, як напружився Костянтин. Поспішивши завершити розмову він забрав подарунок, новенький фотоапарат, і пішов на вихід.

День у школі минув більш менш спокійно. Роман прийшов на третій урок, а Костянтин не з’явився взагалі.

Я спішила покинути територію школи, адже попереду чекав репетитор з фізики і перша репетиція балу. Та біля воріт вперта білявка перегородила мені шлях.

- І куди це ми спішимо?! – біля неї, наче охорона стирчало ще дві однокласниці. Як на підбір. Одна висока і дуже худа, а інша низенька і з формами.

- Не твоя справа.

- Моя. Звідки ти знаєш, де сьогодні зранку був Савчук?!

Ось в чому річ... Я так і знала.

- Думаю, прийшла пора вибирати. – я зробила крок до неї понизивши голос. – Когось із цих двох прекрасних хлопців тобі доведеться віддати мені. З ким ти готова попрощатися?

- Та пішла ти! – вона штовхнула мене. Боляче. Але не смертельно.

- Підеш ти... коли я покажу ось це Воронівському. – я повернула до неї телефон зі світлиною їх з Романом поцілунку.

Вона зблідла, а тоді позеленіла. Вести розмову далі було безсенсово. Все і так зрозуміло. Одне фото замість тисячі слів. Я розвернулася і пішла у напрямку зупинки.