Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Насправді, наше життя було б куди простіше, якби ми все не ускладнювали. Нав’язані стереотипи часто викликають тривогу, змушуючи нас діяти з поспіхом та відмовлятися від доволі приємних речей.

От і я йшла до репетитора з фізики, як на розстріл. Мені уявлявся старий строгий дядько з указкою та в товстих окулярах. А в реальності ним виявився худорлявий, сором’язливий студент другого курсу фізико-математичного факультету. І за ту годину заняття більше червонів та загикався він, ніж я. А потім ще й сам відвіз мене до одного з найкращих готелів столиці, де мала бути репетиція свята Віденського балу. Правда, на скутері... Але ж це все одно краще ніж маршрутками. Особливо коли ти взагалі не орієнтуєшся у місті.

Міцно стискаючи запрошення я зайшла у просторий глянцевий хол. Від розкоші паморочилася голова. І від кількості відомих людей. Як не дивно все почалося вчасно. Схоже, що ці люди уміли цінувати не тільки свій час, а й чужий.

Професійних танцюристів ставили у пари з аматорами, які зробили внесок у економічний та соціальний культурний розвиток культури. Мені дістався високий, кремезний, бородатий дядько років тридцяти. Відверто кажучи, я важко уявляла його у костюмі з метеликом.

Починався бал за традицією з танцю полонез. Змусити близько сто пар рухатися бодай в один бік, вже було досягненням. Хоча на це пішло майже дві години. Мій партнер незліченну кількість разів наступив мені на пальці і навіть двічі врятував від падіння.

- Вибачте, мені так незручно. – як папуга повторював чоловік, коли я шкатульгаючи вийшла з готелю. – Я взагалі не хотів приймати в цьому участь. Але мій друг... вмовив. Хай йому... добре буде. Все таки благодійність...

- Все гаразд. – я якомога привітніше посміхнулася.

- Давайте я Вас, хоча б кавою пригощу. З булочкою.

Округливши очі я підняла погляд.

- Ні, ні. Ви напевне не правильно мене зрозуміли. У мене мережа кав’ярень. Ось. – пошукавши по всіх кишенях все ж простягнув візитку.

- Дякую. – я видихнула. – Тільки уже стемніло, мені пора додому.

- Я можу Вас відвезти, куди скажете. – його вираз обличчя був такий щирий і добрий, як у ведмедя з мультика про Машу.

- Я Вас не знаю... Та й за мною зараз брат приїде. – батько щойно написав, що мене забере Костянтин. Тільки щось він не спішив.

- Василь Тополя. – він простягнув руку. – Власник кав’ярень ГолдТаун.

- Мішель... навчаюся...

Мій погляд наткнувся на Романа, який виходив з готелю під ручку з дамою неоприділеного віку. Висока блондинка, явно за тридцять, а там з чудесами сучасної косметології може бути плюс мінус двадцять. Широко посміхаючись він відкрив їй задні дверцята порше і... сів поруч. За хвилину від авто залишився лише клубок диму. Він також танцює? В такому натовпі нормально, що ми не зустрілися.

- ... де навчаєтеся? – до мене донісся чоловічий голос.

Я досі тримала за руку нового знайомого.

- У школі. Закінчую одинадцятий клас.

Розчарування в очах Василя було таким явним, що я навіть співчутливо посміхнулася.

Минула майже година, а братика все не було. Його телефон, авжеж, поза зоною. Якби не косуля Василя, який досі сидів зі мною на сходах забавляючи історіями, я б вщент замерзла. Вже хотіла викликати таксі, але він зупинив.

- Якщо у мене колись буде донька, я б хотів аби її не залишили саму в такій ситуації.

Поклавшись на внутрішні відчуття я таки погодилася і сіла у... Ні! НА... на величезний байк.

Вдома, звісно, нікого не було. Навіщо мені велика сім’я, якщо я нікого з них не бачу?! День був важкий, попереду ще купа домашнього завдання, а ніхто навіть стакан води не подасть.

Вклалася спати я тільки за опівніч, коли мама з вітчимом нарешті прибули з якогось прийому. Крутячись у ліжку майже вхопила сон за хвіст, як у кімнату хтось зайшов.

Не дивлячись на напівтемряву я добре розгледіла Воронівського. Сьогодні його волосся не було, як завжди, зібране у хвостик, а вільно спадало на обличчя прикриваючи гематоми.

- Ти чого ще не спиш? – він сів на край ліжка.

І тут на мене нахлинула обіда.

- А тобі що до того!? – буркнула і повернулася до нього спиною.

- Таааакссс... у нас зміна репертуару. – підійшов і сів на край ліжка.

Та я демонстративно накрилася ковдрою з головою.

- Зрозуміло... – він зітхнув.

Ще кілька хвилин просто сидів, а тоді піднявшись закрив мій ноутбук, де тихенько транслювався серіал «Друзі».

- Не виключай! – я мало не впала з ліжка.

Він нахмурився, а тоді легко склав два до двох.

- Тобі страшно спати одній, після того, що сталося вчора...?

Я так і не зрозуміла чи він питає чи стверджує.

- Страшно мені було дві години сидіти під готелем з якимось дивним дядьком, а потім їхати з ним додому. Бо ти просто про мене забув! Чи я не входила у твої плани? Міг би хоча б попередити.

- Де я тебе забув? Про що ти говориш? – він знову сів поруч намагаючись вхопити мій погляд.

- От тільки не треба оцього... Актор з тебе кепський...

- Я правда не розумію...

- Ігор написав тобі аби ти забрав мене після репетиції Віденьського балу. Ти відповів, що добре. І в результаті, я як дурепа прочекала тебе на сходах більше години...

- Чекай... мені ніхто нічого не писав...

Він відкрив телефон і спеціально показав мені всі чати, де направду нічого не було. Ну не міг же вітчим це спеціально... Чи міг? А тоді я згадала, що і сама телефонувала, а він був не в мережі.

- У мене чомусь був вимкнений смартфон... Або... Ірина... – вилиці на його обличчя легко зарухалися, а руки стиснулися в кулаки.

То він був з нею? Ну тепер зрозуміло, чому забув про мене.

- Ну нічого... Я завтра з усім розберуся. – він піднявся, скинув чорну косуху і взявся за ремінь.

- Ти що робиш?! – мої очі ледь не вилізли з орбіт.

- Лягаю спати. В мою кімнату може зайти батько вночі... А тут безпечніше. – спустивши штани хлопець заліз під ковдру на краю ліжку.