Читати книгу - "Закохана у боса , Кетрін Сі"

Глава 18. Ревнощі 

— Нам треба поговорити, — повторила Майя, проходячи у передпокій, наче це її дім.

Я зиркнула на Еміра. Він не зробив жодного кроку, аби зупинити її. Не промовив ані слова. Лише опустив очі, видихаючи важко, ніби чекав на це.

— Про що саме ти хочеш поговорити? — спитала я, стримуючи тремтіння в голосі.

— Звісно ж, про Еміра, — вона посміхнулася, спираючись на стіну так, щоб сукня ще більше оголила її ногу. — Я знаю, що між нами все не так просто закінчилось. І знаю, що ти тепер з ним… Але погодься, Делайло, такі чоловіки, як він, не тримаються довго за одних і тих самих.

Мене ніби ляпнули мокрим рушником по обличчю. Я зробила крок уперед, та Емір м’яко взяв мене за руку, зупиняючи. Майя помітила це і знову усміхнулася.

— Я ж бачу, що він не може навіть погляду від мене відвести, — вона прошепотіла, проходячи повз нього так близько, що майже торкнулась. — Еміре, пам’ятаєш, як було між нами? Це не забувається…

— Достатньо, — прошипіла я.

Майя здивовано підняла брови.

— Що?

— Вистачить. Я мовчала. Довго. Але ти перейшла межу. — Я підійшла ближче, мої пальці стиснулись у кулаки. — Це мій дім зараз. Мій чоловік. І моя межа терпіння. Вийди. Негайно.

— Ти мене виганяєш? — вона розсміялась.

— Так. — Я вхопила її за руку і буквально виштовхала до дверей. — Більше ніколи не приходь сюди. Якщо тебе щось не влаштовує — це твоя проблема.

Майя лише розгублено кліпала очима, поки я не грюкнула дверима перед її носом.

Розвернувшись, я побачила, як Емір стоїть на тому ж місці. Спокійний. Навіть усміхнений.

— Ти серйозно?! — я вибухнула. — Ти просто стояв! Дивився! Терпів усе це!

— Я дивився… як ти мене ревнуєш, — він зробив крок до мене. — І це було найкраще, що я бачив за довгий час. Бо нарешті ти боролася за мене, Дел. Не мовчала. Не стримувалась.

Я не знала, плакати мені чи сміятись.

— Ти… ти такий… ідіот.

— Але твій. І лише твій, — його пальці торкнулись мого обличчя, змусивши мене підняти очі. — Я ніколи не подивлюсь на неї. Я навіть забув, як її звати, поки вона не подзвонила. Я бачив лише тебе. Весь цей час.

Я зробила вдих, але не встигла нічого сказати — його губи накрили мої.

Цей поцілунок не був як усі. Він був вибаченням. Зізнанням. Потребою. Його руки обіймали мене так, ніби я — останнє, що залишилось у цьому світі. Я відповіла з тією ж самою щирістю. У нашому дотику не було поспіху — лише тепло, довіра, безумовність.

— Дай мені бути для тебе безпечним місцем, — прошепотів він, притискаючись до мого чола.

— Ти вже ним став, — прошепотіла я у відповідь, знову притулившись до нього.

Ми залишилися так — у тиші, під звук нашого дихання і дощових крапель, що стукали по вікну. І це була найзатишніша гроза у моєму житті.

☆

Цілу ніч я засинала і прокидалась у його обіймах. Вперше за довгий час мені було спокійно — справді спокійно. Ніхто не чекав за дверима з ножем, не клав мені руку на рот, не змушував боятись за себе.

Цього разу мене тримали не заради контролю, а з любов’ю.

Коли я лежала поруч із Еміром, слухаючи ритм його дихання, мені здавалося, що серце ось-ось розірветься від тепла. Я поверталась подумки до нашого першого знайомства, до його суворого погляду, до наших сварок, випадкових дотиків, до того дня, коли він обрав мене керівницею… до тієї ночі, коли я опинилась у полоні Лукаса. І зрештою — до цього вечора, коли все в мені кричало: він мій.

Мені не треба було слів. Я відчувала все у кожному його русі, у ніжному погляді, коли він вкривав мене ковдрою, у тому, як торкався моїх пальців і щоки, ніби боявся, що я зникну.

Я усміхнулась крізь сон, коли він прошепотів на вухо:

— Я не відпущу тебе. Ніколи.

І вірилося, що цього разу — справді ніколи.

☆

Перші промені світанку пробилися крізь фіранки. Я кліпнула очима, ще не зовсім розуміючи, де я… поки не відчула тепле тіло поруч. Емір.

Він спав на боці, притискаючи мене ближче до себе, ніби навіть уві сні боявся, що я зникну. Його волосся злегка стирчало, а подих лоскотав мені шию.

Я торкнулась його грудей кінчиками пальців і усміхнулась. Так виглядала безпека. Так пахло любов’ю. Непідробною, довго стримуваною і, нарешті, дозволеною.

— Ти не спиш, — його голос був хрипким і сонним.

— Вже ні, — прошепотіла я, зустрічаючи його погляд.

— І що ти бачиш, коли прокидаєшся поруч зі мною?

— Свого коханого.

Він усміхнувся, закриваючи очі.

— Правильна відповідь. Бо я бачу свою майбутню дружину.

Я завмерла.

— Це був жарт? — я напружено вдивилась в нього.

— Ще ні. Але коли прийде час — я спитаю серйозно, — він м’яко провів пальцем по моїй щоці. — Бо я не уявляю життя без тебе, Дел.