Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

— Ей, спокійно! — вигукує Дем’ян, але вже надто пізно.

Собака радісно стрибає на нього, залишаючи на білій футболці Дем’яна великі брудні сліди.

— Твою ж… — видихає Дем’ян, дивлячись на себе й оцінюючи «шкоду».

Я не можу втриматись і сміюсь, прикриваючи обличчя руками, щоб хоч трохи приховати свій сміх.

— Оце тобі карма за твою глибоку філософію, — жартую, намагаючись стриматись, але безрезультатно.

— Дуже смішно, — бурмоче він, але я помічаю, як куточки його губ теж сіпаються в посмішці. — А що мені тепер робити? Так і ходити у цьому? Чорт, треба було ближче біля свого дому гуляти.

— Можу запропонувати допомогу, якщо ти не проти, — кажу, дивлячись на його футболку, яку було безнадійно зіпсовано брудними плямами. — Мій будинок недалеко. Є чай, чиста вода і, можливо, навіть футболка, яку можна позичити.

Пропоную, гадаючи на скільки від одного до десяти розізлиться Марк, якщо я візьму одну з його футболок. Можливо не помітить? У нього їх на кожен день року, а сам він ще вночі поїхав у компанію, бо сталась якась неприємна ситуація. Надіюсь, що його просто не буде вдома.

— Ти запрошуєш мене до себе додому? — Дем’ян здивовано підіймає брови.

— Чому б і ні? Тільки без всіляких прихованих мотивів, — попереджаю. — Зрештою, це ж ти мене врятував тоді в клубі. Час мені зробити добру справу.

Він трохи думає, але зрештою просто киває.

— Добре, але якщо в тебе вдома є ще один собака, попереджай заздалегідь.

— Ні, обіцяю, це був випадковий зустрічний, — сміюсь, махнувши рукою в бік стежки. — Ходімо, поки ти не став ще більшою мішенню для природи.

Ми рушаємо стежкою до мого дому, і я не можу не помітити, як легко стає поруч із Дем’яном. Він інший. Зовсім не такий, яким я собі його малювала. В цьому, мабуть, і крилася його загадка.

Ми заходимо в будинок, і я швидко зачиняю двері, щоб пес раптом не вирішив завітати слідом.

— Так, ходи сюди, — жестом вказуючи в бік вітальні, кажу я. — Зараз знайду тобі щось замість цієї… — я киваю на його футболку, яка виглядає так, ніби її просто занурили в болото.

— А поки що? — Дем’ян злегка нахиляє голову, дивлячись на мене.

— Знімай футболку, можеш залишитись у вітальні, — посміхаюсь, намагаючись удати, що абсолютно спокійна, хоча чомусь стало трохи ніяково.

— Це не схоже на пропозицію, — відповідає він, знімаючи футболку й залишаючись з голим торсом. Схоже його місія в моєму житті – бентежити.

Я переводжу погляд убік, хоч краєм ока помічаю рельєфні м’язи. Женя б стрибала від захоплення.

— Тепер ти точно схожий на того хлопця з клубів, — кидаю через плече, щоб здаватися спокійнішою, ніж насправді.

— А ти, виявляється, дуже любиш підколоти, — Дем'ян усміхається у відповідь.

— Люблю, але спершу знайду тобі щось одягти, — відповідаю й поспішаю на другий поверх, думаючи, що мені краще дати йому.

 «Марк точно щось помітить, але, я надіюсь що ні…  »

Проходжу до його кімнати, але двері виявляються зачиненими.

— Чорт, — бурмочу я.

Я розвертаюся та спускаюсь вниз, можливо в коморі знайду щось інше, якщо взагалі щось знайду. Вже на сходах кричу:

— Дем’яне, твоя доля — трохи побути в напівголому вигляді.

І саме в цей момент мої ноги ступають на останню сходинку, і я бачу Марка, який стоїть у вітальні, схрестивши руки на грудях, із суворим виразом обличчя.

Поряд із ним, спокійно сидячи на дивані й весело посміхаючись, знаходиться Дем’ян. Його вигляд — без футболки, з недбалим виразом на обличчі — виглядає зовсім не так, як насправді є. Тут будь-хто почав би вигадувати. І схоже Марк не виняток. Ситуація жахливо кумедна, але я чомусь не сміюсь.

Марк підіймає брови, дивлячись на мене:

— Що тут відбувається?

Я відкриваю рот, але в моменті не можу сказати ні слова.

— Схоже, ми трохи не вчасно, — тихо й майже із задоволенням шепоче Дем’ян, але в цій тиші його голос звучить надто гучно.

Я хочу провалитись під землю. Прямо зараз.

Марк переводить погляд із Дем’яна на мене, його очі звужуються, а в глибині зіниць палає запитання, яке він не може чи не хоче вимовити вголос. 

— Що це за цирк, Соню? — нарешті запитує він, голос звучить тихо, але від цього його суворість тільки загострюється.

Я розгублено хапаю повітря, намагаючись скласти хоча б якусь зрозумілу відповідь. Як пояснити, що Дем’ян просто став випадковою жертвою агресивного пса, а я лише хотіла допомогти?

— Це… — починаю я, та слова ніяк не складаються в логічне пояснення.

— О, це довга історія, — втручається Дем’ян, і в його голосі грає відверта розвага. — Мене атакував пес, Соня вирішила врятувати мою честь і футболку. Але, як бачиш, футболка не вижила.

Марк насуплюється ще більше, його губи стискаються в тонку лінію.

— Дуже смішно, — бурчить він, а погляд стає ще холоднішим. — А чому саме тут? Невже не можна було вирішити це десь іще? Наприклад, просто піти та купити нову футболку.

Я відчуваю, як у мені піднімається хвиля обурення. Його недовіра пронизує наскрізь.

— Марку, припини. Він просто мій знайомий, я намагалася допомогти. Нічого не сталося, якщо ти раптом подумав якусь дурню, — швидко випалюю я, зціпивши зуби.

Марк нахиляє голову, його очі звужуються ще більше.

— Нічого не сталося? — повторює він, підіймаючи брову. — Це все дивно навіть для тебе, Соню.

Мене аж тіпає від цього тону, але я змушую себе промовчати. Наші стосунки й так виснуть на волосині, а ще один скандал ситуацію тільки погіршить.

Дем’ян підводиться з дивану з легкістю людини, якій абсолютно байдуже на напруження в повітрі. Він дивиться на мене, усміхаючись так, ніби вся ця сцена для нього — лише черговий розважальний епізод.

— Якщо ти закінчив із претензіями, то я, мабуть, піду, — спокійно говорить він. — Дякую за гостинність, Соню. І за те, що вирішила допомогти.