Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Сьогодні я прокинулась о шостій… Ранок був ідеальним — тихим, спокійним, без зайвого галасу. Я одягнула свій улюблений спортивний костюм, накинула капюшон і вирішила, що пробіжка сьогодні — саме те, що мені потрібно. Хотілось втекти від усіх і від себе також. Біг для мене давно став не просто спортом, а способом розібратися зі своїми думками, коли вони починають плутатися.

Музика в навушниках грала щось знайоме, але я майже її не чула. Думки були зовсім в іншому місці. Перед очима знову стояли кадри з Марком, але тепер сюди ще й додалась моя гра. 

Я звернула до стежки біля ставка. Тут завжди було тихо і спокійно. Пахло вологою травою, легкий вітерець приємно торкався шкіри. Я зупинилася біля води, зняла навушники та вдихнула на повні груди. Хотілось зібрати себе докупи, але відчуття безпорадності повільно розтікалося всередині.

— І це твій спосіб прокидатися? — пролунав голос десь зовсім близько.

Я різко обернулася. Переді мною стояв Дем'ян.

— Чорт, Дем'яне! Ти мене налякав, — вигукнула я, прикладаючи руку до грудей.

Він лише усміхнувся, трохи хитро, але його очі видавали втому.

— Ти так заглибилась у свої думки, що, здається, нічого навколо не помічаєш, — сказав він, піднявши одну брову.

— Вранішня пробіжка, — виправдовуюсь, хоча відчуваю, як починаю усміхатись у відповідь.

— Справді? — питає він, схрестивши руки на грудях. — А я думав, ти просто втікала.

— Дуже смішно, — закочую очі. — А ти тут чого? Не схожий на того, хто гуляє на світанку.

— І чому? — його здивування виглядає майже справжнім.

— Ти коли в дзеркало дивився? Ти більше схожий на того, хто в такий час тільки з клубів повертається, — сміливо кидаю йому, і він голосно сміється.

— Гаразд, цей удар прийнято. Але сьогодні ти помиляєшся.

— Он як? — перепитую, підозріло примружившись.

— Просто не спалося. Вирішив трохи прогулятись, — його голос змінився, став нижчим, спокійнішим.

Я уважніше подивилася на нього. Щось у ньому було інше. Не той хижий і впевнений у собі Дем’ян, якого я бачила в клубі. Тепер він здавався втомленим, розгубленим.

— Що з тобою? — питаю тихо.

Він підіймає на мене очі. У них я бачу біль, якого він явно не хоче показувати. Але зараз щось тріснуло, і це стало очевидним.

— Нічого, — знизує плечима, але я не вірю.

— Дем’яне, не бреши. Ти виглядаєш, як людина, яка заблукала, — кажу прямо, хоча внутрішньо трохи хвилююся, що зайшла надто далеко.

Він мовчить, кілька секунд розглядаючи мене, ніби зважує, чи можна мені довіритися.

— Це довга історія, Соню, — нарешті каже він. — А ти навряд чи хочеш слухати мої проблеми.

— Може, й хочу, — не здаюся я. — Якщо можу допомогти, то скажи.

Він хитає головою, але на його обличчі з’являється тінь усмішки.

— Ти вперта, знаєш?

— Знаю. Тепер давай, розказуй. Хто тебе так втомив?

Дем’ян сміється, але цього разу трохи тепліше. Здається, я хоча б трохи змусила його розслабитися.

Він зітхнув, схрестивши руки на грудях, ніби намагався зібрати думки.

— Мене втомлюють люди, Соню, — сказав він нарешті.

— Які саме? — запитала я, намагаючись, щоб голос звучав невимушено.

— Усі, — коротко відповів він, але одразу ж додав: — Ну, майже всі.

— Я можу бути цією «майже» ? — жартую я, намагаючись розрядити напругу.

Він злегка посміхається, але усмішка напівсумна.

— Ти якраз із тих, кого важко зрозуміти, — відповідає він, дивлячись на мене, і я на мить втрачаю дар мови.

— А ти, як виявляється, такий проникливий, — відповідаю, намагаючись триматися впевнено.

— Ти інша, Соню. Не така, як усі, кого я знаю, — Дем’ян уважно дивився на мене, і я відчуваю, як у серці щось стискається. — Біля твого будинку, коли я тебе вперше побачив, я подумав, що ти просто якась розгублена дівчинка, яка заблукала в цьому світі. Але ти зовсім не така.

— Розгублена? — я підіймаю брови, грайливо посміхаючись, хоча всередині мене все бурлить. — Та я ж ідеально знаю, куди йду, просто… іноді трохи плутаюсь дорогою.

Дем’ян коротко сміється. Його сміх тихий, але справжній. Він хитає головою, ніби сам із себе кепкує.

— Твоя впевненість мене захоплює. І водночас дратує, — зізнається він.

— Не найгірший комплімент, який я чула, — відповідаю я, жартівливо підморгуючи Дем’яну.

Ми обидва на мить замовкаємо. Я відчуваю, як вітерець торкається моїх щік, і цей момент здається таким спокійним. Це схоже на розмову з другом, зв’язок з яким колись обірвався. Надто тепло і... по-рідному чи що.

— Чого ти насправді боїшся? — запитую, несподівано для себе, хоча й не певна, що хочу почути відповідь.

Дем'ян задумується, ніби зважує, чи варто бути відвертим.

— Самотності, — відповідає тихо.

Його слова застають мене зненацька. Я дивлюсь на нього, намагаючись зрозуміти, чому саме це зізнання здається таким складним.

— Але ти ж не схожий на людину, яка може бути самотньою, — обережно кажу.

Він усміхається куточком губ, але усмішка гірка.

— У цьому й проблема, — каже він. — Усі думають, що я не можу бути самотнім. Що я завжди оточений людьми. Але іноді ти можеш бути найбільш самотнім, коли навколо багато людей.

Я не знаю, що відповісти. Ці слова дивують, адже я дійсно не помічала цього в ньому. Дем'ян не схожий на того, хто страждає. Але це все тільки оболонка. Адже я знаю як це, коли ти відчуваєш самотність,  і чому так складно зізнатись в цьому.

— Я думаю, ти не один такий, — кажу після короткої паузи.

— Можливо, — відповідає він, дивлячись у далечінь. — Але від цього не легше.

Я вже думаю, що наша розмова завершиться цією дивною, але чесною нотою, як раптом із кущів з'являється пес. Великий, пухнастий і, судячи з вигляду, сповнений енергії.

— Ой, хто це тут такий? — майже автоматично пищу я, нахиляючись до нього.

Але пес, очевидно, не має наміру довго зупинятись. Він раптово біжить у бік Дем’яна, весело гавкаючи та трясучи своїм хвостом, ніби побачив старого друга.