Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Артур

Якщо ти декілька років поспіль працюєш на мафію, а тоді продаєш їх спецслужбам, і ще десь близько року допомагаєш відправити інших гівнюків до в’язниці, мабуть, не варто дивуватися, що до тебе замість кур’єра з вечерею стукає в двері найманий вбивця.

Це, звісно, не перша спроба помститися мені за те, що я перейшов дорогу небезпечним та впливовим людям. І не друга.

Один раз мати та Міла ледь не постраждали, тож… довелося скористатися допомогою Мирона та відправити їх в більш безпечне місце.

Я ж залишився в Харкові, тільки переїхав до іншої квартири, попри те, що мені пропонували прихисток і роботу в іншому філіалі. Бо закохався. 

Ще й притягнув Діану до себе, геть не міркуючи про те, що замахи на моє життя продовжаться після піврічної перерви.

Бовдур.

Витягнувши магазин, я вийняв патрони з патронника, й кинув байдужий погляд на тіло нападника. Той був непритомний після удару по голові. По скроні стікала тонка цівка крові.

Мабуть, краще його зв’язати до приїзду Мирона та хлопців. Та поговорити з Діаною. Вона, певно, налякана тим, що сталася.

Перше зайняло не дуже багато часу. Перевіривши його кишені на наявність іншої зброї та пристроїв зв’язку, я написав Мирону. Той наказав чекати на нього й прослідкувати, щоб Діана не наробила дурні. Наприклад вирішивши втекти, наражаючи себе на небезпеку.

Підійшовши до дверей в її кімнату, я постукав.

— Діано? Ти в порядку?

Відповіді не було. Тоді я спробував відчинити двері, та вони не піддалися. Вочевидь вона зачинилася, і не поспішала виказувати те, що знаходиться в кімнаті. Розумничка.

— Це я. Я вже викликав поліцію. Той покидьок у відключці. Усе закінчилося.

Я прочекав ще майже хвилину, перш ніж почув ледь чутні кроки та відмикання замку у дверях. А тоді Діана нарешті визирнула в коридор, подивилася мені за спину, аби запевнитися, що там більше нікого немає.

— Він у вітальні. Зв’язаний.

Вона повільно видихнула, й полегшено опустила руку, в котрій стискала шокер. А тоді притулилася до стіни та сіла на підлогу.

Здається від стресу вона не дуже добре трималася на ногах.

Я сходив на кухню по прохолодну воду, й приніс їй стакан.

— Ось, випий. Стане краще.

Діана подивилася на мене з сумнівом, потім перевела погляд на стакан, і врешті кивнула. Тоді обхопила його обома руками, залишивши шокер в себе на колінах, і зробила декілька повільних жадібних ковтків.

— Дякую, — зітхнула вона, віддаючи мені стакан, та не роблячи жодних спроб підвестися.

Недовго міркуючи, я всівся навпроти та витягнув ноги.

— Що це в дідька було? — не витримала Діана, — Я маю на увазі… Це якесь божевілля! Звідки в того хлопця пістолет? Навіщо? Збирався тебе пограбувати? Тоді чому не погрожував? Чому не вимагав принести йому гроші?

Вона важко дихала, досі переповнена адреналіном. Її щоки розчервонілися, і вона ненадовго заплющила очі, намагаючись заспокоїтися.

Я точно знав, що цей хлопець — не грабіжник.

Ну, принаймні це не було його головною ціллю. Може, якби йому вдалося виконати своє завдання, він і не відмовився б прибрати до рук чужого майна. За умов, якби сусіди не підняли шум і не викликали б поліцію.

Та сказати про це Діані?

Як зробити це, не пояснивши, чим я заробляю на життя? Чим я заробляв на життя? Не порушуючи угоди з людьми, на яких я працюю просто зараз?

Відповідь проста та коротка. Ніяк.

Тож я мовчки дивився на неї, дозволяючи виговоритися, поки їй не стане краще.

— Ти не постраждав?

— Ні.

— Як тобі взагалі вдалося вцілити, ще й зв’язати його? Ти що, якийсь спеціальний агент абощо? — останню фразу Діана промовила жартома, та, коли моя слабка посмішка її не переконала, напружилася.

Десь з хвилину вона мовчки обмірковувала те, що сталося, й, врешті, дійшовши висновків, зауважила:

— Ти не виглядаєш шокованим.

Бо це не вперше. І, скоріш за все, не востаннє.

— Послухай… — хрипко почав я, та Діана раптом підвелася на ноги, знову стискаючи в руці шокер.

— Ти його знаєш? — спитала вона, — Тільки не бреши.

Я залишився сидіти на підлозі, щоб не злякати її. Здогадувався, що, якби я підвівся, вона сприйняла б це як загрозу.

— Ні. Сьогодні я побачив його вперше.

Діана не рухалася, та однаково трималася на відстані, дивлячись на мене з недовірою.

Я не міг її у цьому звинувачувати.

— Це правда.

— Але ти не шокований. Не нервуєш. В тебе навіть дихання рівне. Зазвичай людина, яку намагалися вбити декілька хвилин тому, поводиться інакше.