Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Слушне зауваження.

Не дочекавшись відповіді, Діана глибоко вдихнула, а тоді пішла в кімнату, і почала збирати майже нерозпаковані речі.

Тоді я нарешті підвівся, й зупинився у дверях, сховавши руки в кишенях.

— Що ти робиш? — спокійно спитав я.

Вона навіть не озирнулася через плече, щоб відповісти. Тільки вийняла з кишені телефон, і почала набирати повідомлення. Підозрюю, вона писала подрузі.

— Збираю речі і забираюся звідси. Я гадки не маю хто ти, чи в яку халепу потрапив. Не знаю поганий ти хлопець чи ні, але мені такого лайна у житті не треба. Свого достатньо.

Вона саме застібнула свій рюкзак і рушила до дверей, де зіштовхнулася зі мною. Адже я навіть не думав поступатися.

— Відійди.

Якби поглядом можна було вбивати, я вже був би мертвий. Та, на щастя, це не так.

Я не міг її відпустити. Перш за все тому, що не був впевнений, що загроза минула, і цей покидьок працює один. Цілком можливо, що на нього хтось чекає зовні. І, не дочекавшись повернення, почне діяти.

— Ні. Дочекаємося поліції. Вони захочуть нас допитати. До того ж, це може бути небезпечно.

Судячи з виразу її обличчя, мої слова її не надто вразили.

Діана примружилася та підняла руку з шокером, так, щоби та опинилася на рівні мого обличчя.

— Я можу про себе подбати. І розповісти про те, що чула і бачила, у відділку. Вибач, але я тобі недостатньо довіряю, аби лишатися у цій квартирі. Тож краще не стій на моєму шляху. Ця дрібничка не для краси. І мені не забракне духу скористатися нею.

Я не поворухнувся. Тоді вона важко зітхнула, та, попри погрози, спробувала протиснутися повз мене, притулившись до мене так сильно, що в нас обох перехопило дихання, і врешті застрягла без змоги поворухнутися.

— Посунься, — важко дихаючи, промовила Діана, — Ну!

Я, звісно, міг би і далі утримувати її, та їй ставало боляче, тож я зробив крок у бік. Щоправда, вона виявилася до цього не готова, і ледь не полетіла додолу, виронивши шокер.

Її врятувала моя реакція.

Я встиг вчасно обхопити її руками за талію, утримавши від падіння, й полегшено зітхнув.

— Обережніше.

Здивування в очах Діани дуже швидко змінилося роздратуванням. Вона насупилася і викрутилася з моїх обіймів. А тоді відійшла на крок.

— Взагалі-то, якби ти відразу відійшов, а не намагався затиснути мене у дверях, ніби якийсь впертий осел, цього би не трапилося!

— Маєш рацію. Вибач. Однак нам однаково доведеться дочекатися поліції. Обіцяю, якщо захочеш піти після допиту — я не перешкоджатиму.

Не факт, звісно, що цьому не перешкоджатиме Мирон, та я не міг за нього відповідати

З вітальні почувся стогін. Здається нападник почав приходити в себе. Ну і нехай. Може встигне досить очуняти до приїзду Мирона, аби його могли допитати.

Щоправда, Діані цей звук нагадав про присутність іншої людини в квартирі, і змусив знову потягнутися по шокер, котрий тепер валявся десь в кутку.

Обхопивши його пальцями, вона відчула себе впевненіше, а тоді подивилася на мене.

— Добре. Я поспілкуюся з поліцією, але після цього поїду. Мої друзі мене заберуть. Вони вже на шляху сюди. Як я вже сказала, наш договір більше не дійсний. Якщо матимеш претензії — я радо поспілкуюся з твоїм юристом.

Останнє було очевидною брехнею. Я знав, в якому вона становищі, і що без допомоги друзів їй не впоратися з подібними проблемами. Та, врешті, я і не збирався влаштовувати їй неприємності. Принаймні не більше, ніж вже влаштував.

— Я не подаватиму позов, — спокійно мовив я, знову ховаючи руки в кишенях.

В очах Діани була недовіра. Вона ніби чекала від мене іншого. Погроз. Шантажу. Вмовлянь?

Та я знав, що однаково не зміню цим її думки. Тільки зроблю гірше.

Та й чи варто? Діана навіть не встигла заночувати зі мною в одній квартирі, а нас обох вже ледь не підстрелили. Було б дивно, якби після цього вона вирішила залишитися й працювати над картиною, як ми домовлялися.

Тим часом злочинець простогнав знову, й до стогону додалася відбірна лайка всуміш з погрозами. Я важко зітхнув і звернувся до неї:

— Я перевірю цього покидька і повернуся, гаразд? Усе буде добре. Я б запропонував тобі поїсти, схоже в тих пакетах в коридорі і справді наше замовлення. Та, враховуючи те, хто його приніс… Краще не ризикувати.

Стиснувши губи, вона кивнула, явно відчуваючи роздратування ще й через це.