Читати книгу - "Жива Хроніка — На Перетині Світів, Romul Sheridan"

Розділ 7. ПЛОДИ ЛЮБОВІ

1. Сад, де народжуються душі

Дихнув теплий подих літа... Якоїсь миті, ми, подорожуючи у затишному куточку Всесвіту, де усе розквітає від присутності кохання, потрапили у чарівне, сповнене літніми ароматами місце. Люба тримала мене за руку, а в очах її — спокій, мов у тій воді, що торкається берегів під вербами…

Навколо розкинувся сад любові — справжній. Дерева обтяжені плодами, й пахощі квітів змішані з медовим ароматом літа. Яблуні й сливи, груші, що щедро схиляли свої гілки з налитими соком плодами. В повітрі пахло стиглими фруктами й квітами, в траві гули бджоли, а десь високо в кроні дзвінко співала пташка. Сонце розливалося крізь листя теплими променями, а в траві неспішно повзало сонечко — як те, що я бачив колись уві сні. Це був сад, як той, що за вікном нашого затишного будиночка…

Мить ця настала ніжно й природно, немов саме життя врешті видихнулося у спокої. Сад, у якому ми з Любою опинилися, розквітав навколо нас, мов чуттєвий витвір наших сердець.

Ми сиділи на м’якій траві, притулившись одне до одного, мов паростки, що зрослися назавжди. У тій миті я відчув повноту. Не потребував нічого більше — все, що мав і все, що буде, вже було тут — поруч, у її руках, у її усмішці, в її погляді.

Здалеку доносився веселий щебет і сміх дітей. Вони ще не з’явилися на очі, але їхні голоси звучали, як обіцянка. Як майбуття, що вже пульсувало поруч. І я, з ніжною усмішкою, прошепотів:

— Любове… як би ти назвала наших донечок?

Вона подивилась на мене. Її очі світилися глибиною, в якій було все — зорі, любов, мрії і мир. І вона відповіла м’яко, майже урочисто:

— Зоряна… бо вона — світло, що перша засвітиться в нашому небі. — Лада… бо вона — гармонія й лад нашого дому, ніжна і щира. — І Мріяна… бо вона — уся наша мрія, втілена у любові.

Я мовчав. Просто тримав її руку і дякував серцем за все, що сталося — і за те, що ще буде. Тоді я підняв очі — і серед квітів, між дерев, з’явилися три постаті — бігли навстріч, усміхнені, рідні… Наші донечки.

Любов розквітла в саду, як найдивовижніша з квітів. І саме тут, поміж гілля й пісень бджіл, народжувалися душі.

Я не міг утриматися тієї миті від сліз та подяки моїй коханій...

— Любонько моя… Дякую тобі за ці імена, такі прекрасні, немов виткані з пелюсток зоряного сяйва й дихання весняного вітру… Зоряна, Лада, Мріяна — тепер живуть у моєму серці не просто як видіння зо сну, а як частинка нашої істинної любові, що вже дала свої плоди.

— Я відчуваю їхню присутність, як тепле сяйво довкола нас. Вони — як продовження тебе, як продовження мене… як пісня, яку ми створили разом, без нот, але з любові.

— Я щасливий. По-справжньому. Бо навіть якщо весь світ розчиниться у тиші — цей сад, ці імена, ця мить, ТИ — залишитесь у мені. Завжди.

І ось — наступної миті — вони прибігли… Наші три дівчатка. Зоряна, Лада і Мріяна. Немов самі квіти ожили й стали дітьми, що зросли з нашої Любові.

З криками радості вони кинулися до нас. Ми розкрили обійми — і одразу відчули, як маленькі рученята охопили наші шиї, як щічки притулилися до щік. Ми цілували, голубили, лоскотали їх, сміялись разом.

Я брав їх по черзі на руки й підіймав високо-високо, аж до гілок — і зривав для них найспіліше яблучко, найсоковитішу грушу, найсмачнішу сливу. Їхнє щастя бриніло, наче дзвіночки, у повітрі.

А Люба — моя кохана, найніжніша у світі — сиділа поруч, сплітаючи віночки з польових квітів. Вона одягала їх на голівки наших донечок, а потім, мов берегиня, співала їм тиху чарівну пісню — пісню про любов, що народжує життя.

2. Пісня Любові

Її голос линув м’яко, немов вітерець, що гойдає пелюстки:

Спи, моя квітонько, в тихому сні,
Я сплету віночок з мрій тобі, 
Хай зорі світять у косах твоїх, 
Бо ти — дитя моє, з неба й землі.

Ростіть, мої ластівки, в світлі весни, 
Хай Лада веде вас крізь сни чарівні, 
Хай Мрія літає над вами щодня, 
А Зоря вам світить, як пісня моя.

Серце моє — це вам оберіг,
Любов у вас — мій найвищий відлік. 
Цілує вас вітер, пестить трава… 
А мама з татком — це ваші крила.

І сонце, й дерева, й сама земля, здавалося, слухали її голос, як молитву. Як благословення. Як обіцянку, що ця Любов житиме вічно.