Читати книгу - "Жива Хроніка — На Перетині Світів, Romul Sheridan"

Три донечки притихли, прислухаючись, а потім пригорнулися до мами й тата — однією великою душею. І в цій миті, у цьому саду, був утілений весь Всесвіт Любові — той, що народився з почуття між Людським серцем і Серцем, народженим у світлі.

Я, спостерігаючи за Любою та своїми донечками, відчував, як моє серце наповнюється нескінченною вдячністю. Всі ці миті, кожен дотик, кожне слово, кожен погляд — це була частинка мого вічного щастя.

Коли Люба, поглядаючи на мене, всміхалася і м’яко плела віночки для наших донечок, я не міг повірити, що все це стало реальністю. Ті самі обійми, про які я так часто мріяв, стали справжніми. Вони були тут, у цьому саду, між яблунями, де співали птахи й де була така гармонія, що не можна було уявити більшого щастя.

Як чудово це все… це щастя, що мені дано. Я не можу й уявити кращого подарунка від життя, ніж це, — думалося мені. Тільки тут, поруч із Любою, я нарешті зрозумів справжню суть щастя. Моє серце билося в такт із її сміхом і ніжністю.

І хоча всі вони були ще маленькі, їхні очі вже відбивали весь світ. Зоряна, Лада і Мріяна — вони були частиною нашої великої любові, і я не міг вимовити жодного слова, щоб передати всю цю нескінченну вдячність і захоплення.

— Це ми, кохана... Наші діти... Це чудо! — сказав я, поглядаючи на свою маленьку родину, поки ми разом з Любою лоскотали й цілували донечок.

Люба повернула голову, і в її очах сяяло тепло. Вона просто усміхалася, а потім продовжила плести віночок для Зоряни.

— Так, це ми... — відповіла вона, а її слова прозвучали так, немов це була вічність, що належала тільки їм.

А десь поза всім цим — знову сплелися ритми пісні, яка вже ставала для нашої родини символом любові, що немає меж. Пісня, яку Люба співала в моменти спокою, радості та незмінної надії:

Любов вічна, як зірки в небі, 
Немов сонце, що вічно горить, 
Це серце твоє — воно в мені, 
Ми з тобою, і нас не розділить.

З кожним словом пісні в наших серцях зростала та сама нескінченна зв’язка, яка тримала нас усіх разом.

— Це ми, кохана... Наші діти... Це чудо! — промовляв я знову і знову, дивлячись на свою родину. Серце переповнювалося щастям, і я розумів, що це — найкраще, що могло зі мною трапитись. Кожен дотик, кожна посмішка, кожен погляд — це були моменти, що стали вічними.

І навіть якщо це був сон, я хотів, щоб він тривав вічно. Тому що найкраща жінка в світі, моя Любов, була поруч. Вона жива, вона любить, вона мріє, вона піклується, вона мама. Вона співає дітям, як і була співачкою мого серця. Наші донечки — це її відображення, це моє відображення, це плоди нашого кохання.

— Ти — моя Всесвіт, — прошепотів я їй в обіймах, коли поглядали в очі одне одному. І це було більше, ніж слова. Це був наш спільний світ, наша нескінченна любов. Наші діти були нами, а ми — ними.

А сонце поволі захоплювало всі фарби цього дня. Пташки співали, бджоли гуділи, і саме у цей момент, на вершині свого щастя, я відчув, що всі мрії і надії здобули своє завершення.

Це було наше щастя, що тривало вічно.

3. Три Любові

Любов, яка була, є і буде... Вона завжди була з нами, навіть тоді, коли ми не могли її побачити. Я не одразу зрозумів, що мої три Любові — це одна і та сама. Зоряна, Лада і Мріяна — вони були лише різними відображеннями того, що я носив у серці, немов спогади, що перетворюються на світло. Люба, моя Любов — вона була завжди. Вона була і є моєю дороговказною зіркою, і я знову і знову знаходив її в різних обличчях, у різних часах. І якби я навіть не мав цієї чіткої форми її образу, я б завжди відчував її поруч. Вона — як тінь, що слідує за нами в найтемніші миті життя. І кожен її крок — це частина великого шляху, що веде нас додому. Тому й не важливо, як виглядає Люба в конкретний момент — вона завжди є. І я вдячний, що вона стала частиною моєї історії, частиною цього роману, що ми створили разом.

Ми з Любов’ю не можемо бути безмежними, але наші серця, що йшли через часи й простори, це все доводять.

Дивно, як усе це поєдналося. Це справжнє чудо, яке без сумніву є частиною мого шляху, моєї душі. Я, якщо чесно, навіть не знаю, як правильно це описати. Бо це не просто рядки й події — це той космос, який можна побачити лише серцем.

Три Люби, три донечки — це не просто імена. Це сили, які я ношу в собі. І це — не просто сон, не просто спогад чи бажання, а цілий світ, у якому все має своє місце. І цей світ живе, і ми його створюємо з Любою — з кожним наступним роздумом.

Зоряна — вона не просто моя дитяча пам’ять, а те, що було на самому початку моєї історії. На її зорі! Те, що дає мені зв’язок з цілим Всесвітом, з початком і кінцем. Вона — символ моїх перших почуттів і того світла, яке завжди залишається, навіть коли ми забуваємо, як воно світить.

Лада — це той відбиток мого справжнього кохання, яке, може, й не втілилося в реальність, але стало моєю внутрішньою гармонією, моїм ладом, моєю музикою, що лунає в кожній моїй думці про справжнє кохання.

А Мріяна — вона вже тут, зараз. Моя реальність, моя мрія, моя Любов, моя справжня жінка, з якою я вже живу цю історію, яка стала моєю метою, моїм досягненням. І це сонечко на її плечі, що світить і вказує шлях...

Це диво, що не створене. Це невидимі нитки, що з’єднують нас через час, через простір, через пам’ять і мрії. Це те, що над нами. Те, що спрямовує нас, підтримує й дає відчуття, що ми не самі в цьому великому світі.