Читати книгу - "Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно"

– Алісо… може, все ж не треба? – благально звернувся до мене Максим вже вкотре.

– Треба. – Твердо відповіла я.

– Алісо...

– Що? – Я суворо поглянула на нього, але, наштовхнувшись на такий його милий погляд, м’яко зітхнула. – Ну що?

– Мені це не подобається…

– Я знаю. Обіцяю, після цього – ніяких провокацій, ніяких розіграшів… Але я просто мушу це зробити. Арсен Михайлович і Вадим мають зрозуміти, що влазити в чуже життя – погана ідея. Вони ледь усе не зруйнували між нами.

– Але ж не зруйнували… І ти ж знаєш, я б не відступився.

– Знаю, – я ніжно поцілувала його в губи, – але я дуже хочу це зробити. А то побачать нас разом, і що? Будуть думати що це їхня заслуга.

– Може, хоча б інший спосіб? Я не хочу дивитися, як ти там... з цим Вадимом... обіймаєшся...

– Не буду я ні з ким обійматися. Просто потримаю під руку.

– Ага. Під руку... Будеш до нього притискатися та ще й грайливо посміхатися...

Я не змогла стримати сміх, настільки мило він виглядав.

– Не ревнуй. Я ж твоя. І це лише на кілька хвилин. Хоча... ревнуй. Мені подобається. Тільки не надто сильно...

Максим не відповів – він просто притягнув мене до себе й поцілував так, ніби востаннє. Його руки були теплі й рішучі, як завжди. У цих поцілунках було все – образа, легкий страх, ревнощі та головне – любов.

Коли він нарешті відпустив мене, обидва ми дихали так, ніби щойно здали норматив з бігу.

– Максиме, якщо ти так реагуватимеш на всі мої авантюри, я, здається, почну вигадувати їх частіше.

– Шантажистка, – пробурмотів він, торкнувшись мого лоба. – Бунтарка. Змовниця. Маніпуляторка.

– Але ж кохана? – запитала я з тією самою інтонацією, якою маленькі діти викручуються з неприємностей.

– Навіть не сумнівайся. Кохаю понад усе... на власну погибель.

– А я тебе...

– І як мені тепер з цим жити? – Награно зітхнув він, та очі світилися щастям.

– Абсолютно щасливо... Але терплячість доведеться потренувати. – Я розсміялася. – Все, вже час. Готуйся страждати. Попереду дуже страшна сцена тримання Вадима під руку.

– Жах… – похмуро відповів він. – Краще мовчи, бо я тебе просто викраду і нікуди ти не підеш.

Та звісно Максим так не зробив... хоча напевно дуже хотів.

Я вийшла з машини, відчуваючи на собі його важкий, майже трагічний погляд. Не озираючись, попрямувала до офісу – впевнено, граційно, як люди виходять на сцену.

У холі вже чекав Вадим – скуйовджений, трохи похмурий, але чесно підставив свою руку, як і домовлялись.

Коли я поставила його перед фактом, що саме він має зробити, Вадим спочатку навідріз відмовився, та я не залишила йому вибору. Шантаж в таких справах найкращий варіант. Тим паче, що його провина теж була істотна. Саме тому він зараз смиренно йшов зі мною під руку, хоч і досі намагався чи то втекти, чи то переконати мене відступити.

– Це обов’язково? – буркнув він незадоволено.

– Так. – І ми рушили вперед.

– О Боже! – Зойкнув він, спіткнувся, та ледь не впав.

– Що сталося?

– Побачив обличчя твого... хлопця...

– Не вигадуй... він зовсім не страшний, – Я обернулася до виходу, знайшла поглядом Максима, та злегка посміхнулася, на що отримала хоч трохи і напружену, та все ж милу усмішку.

– Ага... Це ти так думаєш...

– Не бійся. Я ж з тобою.

– От цього я якраз і боюся. Останнього разу,  коли я стояв від тебе так близько, мені довелося мімікрувати під табуретку, аби залишитися живим.

– Ти перебільшуєш.

– Я применшую. Одним словом, я погодився на цю авантюру, тому ти повинна захищати мене до самого кінця... – Прошепотів мені на вухо, коли ми підіймалися ліфтом. – І якщо твій самець вирішить десь мене по тихому прикопати під кущем, то я подам на нього до суду. Так і знай.

– І як ти це зробиш... лежачи під тим кущем...?

На його обличчі промайнуло збентеження, та відповісти він мені не встиг, оскільки ми вже зайшли в офіс, і що найголовніше одразу перед нами стояв об'єкт для кого ця вся вистава була приготована. Арсен Михайлович.

Він стояв біля кавомашини, і абсолютно безтурботно гортав планшет.

Та вже через мить Арсен Михайлович підвів очі – і... завис.

Його погляд ковзнув по нашому "по-інтимному" тісному контакту, затримався на моїй надто щасливій усмішці, далі – на Вадимові, який у цей момент удавав, що щось мені шепоче...

Бум. Система не витримала.

– Що це?.. – видихнув Арсен Михайлович. – Ви… це що… разом? ВИ РАЗОМ?!

– Доброго ранку, – спокійно сказала я. – Саме це ми й хотіли обговорити.

– Тут нема чого обговорювати! Ви... не можете... Як ви можете бути разом? Я... це... не можливо! – Він ще раз пильно поглянув на нашу пару, а потім закрив очі, ніби відчуваючи провину і сказав. – Я зазвичай не лізу в особисте життя... але тут я категорично проти! Вибач, Алісо.