Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Ельфи вийшли на затишний балкон, де ледь-ледь шелестів вітерець, колихаючи блакитні квіти, що сповивали перила. Над лісом висів ранній вечір — небо набуло відтінків персикового і пурпурового, птахи ще не вщухли, співаючи свою останню перед ніччю пісню.

Міхаель мовчки опустився в крісло з білого плетеного дерева. Його погляд вдивлявся в далечінь, за обрій соснового лісу. Жеолі сіла поруч, спробувавши відчути його настрій. Побачивши, що він досі дивиться туди, куди зникла кішка, ледь стримала злість.

Внизу, у траві, серед квітучого шавлії й м’якого моху, причаїлася сіра кішечка. Вона слухала.

«Яке ж це задоволення — бути кішкою!» — подумала вона. «Я б і у своєму світі такого гармидеру наробила!»

Її міркування перервала розмова на балконі.

— Це ж твоя кішка! Я впізнала її! — обурено заявила Жеолі. — Ти ж замкнув її у клітці! Як вона вибралася?

Темний байдуже знизав плечима.

— Напевно, хтось зі слуг випустив.

— Не сміши мене! — з недовірою кинула дівчина. — Твої слуги настільки натреновані, що без твоєї вказівки навіть дихати бояться, не те щоб лізти до твого кабінету!

У відповідь — тиша. Міхаель лише злегка повів плечем.

— Ти мене обдурив! — раптом випалила вона.

Ельф кинув на неї спокійний, але здивований погляд.

— Ти сказав, що твоя дружина — звичайна людина… Але вона не звичайна! Вона — надзвичайно гарна…

Голос Жеолі затремтів. У її очах з’явилась туга. Вона відчула, як холодний лід поступово опановує серце Повелителя. Його погляд більше не шукав її. Вона втрачала його…

Після паузи він спокійно, майже відсторонено, мовив:

— Не варто тобі про неї турбуватися.

Він підвівся. Її серце стислося.

— Ти йдеш? — запитала з тривогою.

— У мене ще багато справ, — сухо відповів він, і, попрощавшись кивком, подався до виходу.

— А як же… — кинула вона з відчаєм, поглянувши в бік спальні. Та її не дослухали. Міхаель поцілував її руку й вийшов, не озираючись.

Віка, що підслуховувала під балконом, ледь не зареготала.

— Значить, сексу не було! — вигукнула подумки і весело почала чухати за вушком.

Та, зрозумівши, що лапка чухається надто часто, спинилась:

— Ей, у мене що — блохи? — із тривогою глянула на свій живіт. — Не може бути!

Вона потягнулася язиком до живота, коли раптом над нею пролунав голос:

— Хто це тут нявчить так мило?

Віка завмерла з висунутим язиком і піднятою лапою.

Над нею, прозорий, мов привид, стояв той самий Тінь — невидимий, а тепер лише ледь помітний слуга Темного. Його обриси мерехтіли в повітрі, мов жар під попелом.

Вона навіть не помітила, коли саме він з’явився — безшумний, мов ранкова тінь, що прокрадається крізь росисті зарості.

— Що ти тут робиш? — пролунав спокійний, ледь насмішкуватий голос Фіса.

Не чекаючи запитання, Віка мимоволі відповіла:

— Сиджу... — буркнула, поспіхом ховаючи язичка й опускаючи лапки.

— І давно ж ти тут "сидиш"? — примружено усміхнувся привид.

— Ви мене розумієте?! — з несподіваним жахом підскочила кішка.

— Розумію, — спокійно кивнув Фіс.

Він, здавалося, ковзнув навколо неї повітряним колом, і, легенько зітхнувши, осів біля неї, ніби присів у невидимий плетений стілець.

— За життя я вивчав мову тварин, — сказав, задивившись на її мордочку.

Навколо них шелестіло віттям низьке папоротеве гілля, а над головами пливли хмаринки, переливаючись на вечірньому небі то персиковим, то лавандовим кольором. Сонце вже торкалося обріїв, кидаючи останні теплі промені на високу траву.

«Скільки ж часу він уже тут? Слухає мене? А я ж базікала…» — подумки злякалась Віка. Вона почала згадувати, що саме говорила сама собі.

— То як ти сюди потрапила? — голос Фіса став обережно-допитливим.

— Та… — зам’ялася Віка, гарячково вигадуючи відповідь. — Бігла-бігла… Тут пахне смачно — от і зупинилася!

— Тут? — здивовано оглянув навколишній простір Фіс. — Кухня в зовсім іншому кінці будинку…

— Напевно, запах вітром занесло, — з удаваною наївністю відказала вона, дивлячись у бік кущів.

— А як ти взагалі потрапила до нашого лісу? — підняв одну прозору брову Тінь. — Тут уже сотні років не було жодної кішки.

«Ой-ой… Приспікає! Але ж він сам колись припустив, що я могла приїхати з обозом!» — зраділа вона і скористалась його ж версією:

— Я просто залізла до воза. Заснула. А прокинулась — уже тут!

Фіс нахилився ближче, пильно вдивляючись у її зелені очі. Його погляд став підозріло проникливим.

— Я вивчав мову тварин, — повторив він. — Але ти мислиш зовсім не як звичайна тварина. Твої думки складні, логічні. Ти говориш як… розумна істота. Хто ти насправді?

«Оце влипла!» — охнула подумки Віка.

— Я… я не зовсім кішка, — пробурмотіла вона, відчайдушно намагаючись уникнути повного викриття. — Я… померла!

— Неприкаяна душа! — «здогадався» Фіс, театрально розправив плечі, ніби щойно розгадав велику таємницю.

— Неприкаяна? — перепитала вона, прикидаючись зацікавленою.

— Так. Буває, що душі не можуть піти до світу мертвих і повертаються у світ живих, вселившись у тіла тварин. Напевно, за життя наробила лиха?

— Та нічого я такого… — обурилась Віка, відвівши погляд. — Жила собі. Можливо, іноді…

— А скількох хлопців встигла спокусити? — зухвало усміхнувся привид.

— Що?! — кішка наїжачилась, її очі округлились.

У його жарті, як не прикро, було зерно правди. Але її це не влаштовувало.

— А ти? Як ти став… таким? — спробувала відволікти увагу, пірнувши в контратаку. — Може, теж лиха накоїв?

Фіс голосно розсміявся. Його сміх пройшовся холодком по шкірі.

— Та ні! — відповів. — Просто потрапив під сильне закляття. Мав загинути, але в тілі залишилося стільки магії, що моє єство не пішло у забуття.