Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

— Ага… — кішка зробила вигляд, ніби зрозуміла, хоча нічого не втямила.

Вона відчула: розмова затягується, а Фіс ще трохи — і розкусить її.

— Гаразд, я побігла! — заявила, піднявшись, і на м’яких лапках подалася геть.

— Куди це ти? — ледь не матеріалізувавшись перед нею, спинив її Фіс. — Ти ж голодна! Ходімо, я проведу тебе до господаря!

— Ні, ні! Я зовсім не голодна! — запанікувала вона, усвідомлюючи, що вдруге потрапити до лап Темного — ризикована ідея. — Треба йти! Засиділась…

І, не чекаючи подальших запитань, вона рвонула геть, мов вітер крізь лісовий простір. Але чи можна втекти від того, хто — сам вітер?

Він опинився поряд миттєво — беззвучно, мов легенька повітряна куля, наповнена нічним вітром.

— Куди ж ти? — не відставав Фіс, ширяючи поблизу, немовби літаючи поряд із нею. — Міхаель буде радий тебе побачити!

«Ну, це навряд! Після всього, що я накоїла в домі його коханки!» — подумки скривилась Віка, а вголос промовила інше:

— Не можу, в мене справи!

«Як би відкараскатися від цієї настирливої тіні?» — кинулася щодуху вперед, але це нічого не змінило: Фіс легко тримався поруч.

— Що ж, — нарешті він зупинився, зависнувши в повітрі. — Ще побачимося…

Прозвучало це з такою лукавою впевненістю, що Віці здалося: він усе про неї зрозумів.

Вона вирішила одразу не повертатися додому, а попетляти лісом. Краще не ризикувати — хтозна, може, той ще й невидимкою потягнеться слідом. Вона вже бачила, як він зникає просто в повітрі — що заважає йому й зараз піти за нею, не подаючи ознак присутності?

Поблукавши звивистими стежками, Віка нарешті вийшла на знайомий шлях до свого будинку. Сутінки вже опустилися на ліс — небо вкрилося густим бузковим серпанком, у повітрі запахло вологою землею й нічною росою.

«Схоже, відчепився!» — з полегшенням зітхнула вона. Та не встигла й кроку ступити, як світ навколо закрутився, кольори злилися в одне, й вона опинилася… знову у власному тілі.

— Та що ж це таке! — пробурмотіла вона, підводячись з усіх чотирьох на дві ноги.

Довкола — лише дерева, кущі й вечірнє мовчання. Тихо, як у зачарованому лісі. Віка озирнулась і видихнула:

«Добре, що не в хаті коханки! Це було б феєрично…»

Вона відчула втому. Очевидно, магія вимагає сили. «Цікаво, чи є тут якісь бібліотеки або магічні школи? Бо це вже не жарти — треба хоч трохи вивчити правила гри у цьому світі...»

Зібравшись із думками, дівчина рушила далі. Ліс стрімко темнів, ледь помітна стежка танула у тінях дерев, що стискали її з обох боків. Вітер шелестів у кронах, а нічні звуки ставали чіткішими. Її слух, тепер знову людський, вловлював значно менше, ніж тоді, коли вона була кішкою.

«От невчасно!» — з досадою подумала вона.

І, як на зло, попереду почулися голоси. Не гаючи ні секунди, Віка стрімко пірнула в кущі.

Сховавшись серед високої трави й гілля, що пахло хвоєю та вечірньою прохолодою, вона визирнула й придивилась.

«Та це ж моя служниця!» — радісно майнула думка, але її погляд відразу зупинився на супутнику дівчини — незнайомцеві.

Віка вже хотіла вийти, але щось зупинило її — інтуїція.

— Пані вами незадоволена, — гримів незнайомець. — Ви мали ще в перший день усе владнати!

«Про що це вони? Що означає — “владнати”?»

— Це не моя провина! — злякано виправдовувалась Сесія. — Принцеса після прибуття стала зовсім іншою! Вона не боїться ельфів, поводиться як хоче!

— Не боїться? — роздратовано перепитав чоловік, а тоді додав з натиском: — Нагадай їй усе! Залякай, якщо треба! Мені вчити тебе?

— Вона навіть Повелителя не боїться! — зітхнула Сесія. — Учора він приходив, а ця… ця зухвала... поводилася з ним, наче…

— З принцесою щось не так, — похмуро промовив незнайомець.

— Абсолютно не так! — поспішно підтвердила служниця. — Може, зілля якось не так на неї подіяло?

— Не думаю, — відповів чоловік, задумливо примружившись. Потім витяг щось із-за пазухи й подав Сесії. — Ось, бери. Продовжуй діяти за планом. Пані про все знає. Решту — я владнаю!

Віка не побачила, що саме він передав, але того, що почула, їй було більш ніж достатньо.

— Чого?! — повільно підвелася вона. — Що вони замислили? Який ще план? Яке зілля?!

Не гаючи ні хвилини, Віка кинулася вузькою лісовою стежкою до дому. Смеркалося. Дерева, мов велетенські тіні, поволі змикались над її головою, а ліс наповнювався шурхотом нічних істот. Повітря ставало вогким і прохолодним, небо набирало фіолетово-сірого відтінку.

Зупинилася лише на сходах, що вели до затишного будиночка. Перевела подих, озирнулась, вдивляючись у пітьму між стовбурами.

«То що ж виходить? Довкола мене плетуть змови, а я про це навіть не здогадуюсь?!»

Із цієї миті вона вирішила уважно придивлятись до Сесії. А ще — бути дуже обережною з тим, що їсть і п’є.

Не встигла вона до пуття обміркувати почуте, як у двері з розгону влетіла служниця.

— Пані! — кинулась вона до неї з порога. — Де ви були?! Я вже геть збожеволіла від тривоги! Як можна так бездумно блукати самій у цьому моторошному лісі? Забули, які істоти тут водяться?

— Які ще істоти? — перепитала Вікторія з непідробним здивуванням.

«Здається, моя добра прислуга розпочала виконання свого «плану залякування»...»

— Ельфи! — з удаваним жахом на обличчі вигукнула Сесія. — Вони тільки з вигляду гарні, мов з картин. Але згадайте, скільки лиха скоїли!

«Без поняття, про що ти!» — подумала Віка, але вголос відповіла інше:

— Нічого поганого я поки що не бачила. Все, як у людей: пліткують, закохуються, бігають на побачення… тільки вуха стирчать.