Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

— Вона приперла нас до стіни, — похмуро витиснув Слон.

— Так, пахне смаленим. Як учинити?

— Поки що виконуватимемо її забаганки. Крім як убити цю курву, не бачу виходу. Але я не хочу нікого вбивати.

— Я теж. Однак зараз, здається, вже розумію, що таке спокуса.

— Що ти знаєш про цю Бес?

— Нічого, востаннє бачив її в школі. Каже, що в неї якісь проблеми, але я уявлення не маю, що це означає.

Він замислено кивнув:

— Коли ми її здихаємося, я подивлюся в терміналі. Якщо вона є в записах поліції, я її по стіні розмажу.

— Це нам якось допоможе?

— Не знаю. Але можна спробувати. У будь-якому разі треба максимально розумно скористатися ситуацією. Ми так добре витримали тортури максвайнівської катівні, так спритно здихалися наших переслідувачів. Доки це створіння тягне з нас гроші, ми в безпеці. Принаймні поки що. Ще ти помітив, що вона дилетант у своїй справі.

Я не знав, що відповісти, тож міг лише похмуро чекати на повернення нашої непроханої пасажирки.

Після ленчу ми продовжили подорож униз за течією. Утомившись від ранкових сонячних ванн, Бес спустилася до каюти. Слон хотів постояти за кермом, тож я показав йому систему керування судном і пояснив окремі навігаційні знаки. Ми майже не говорили один з одним. Але багато думали. Опівдні об’єкт наших дум знову піднявся на палубу.

— Який симпатичний маленький кораблик! — вигукнула Бес. — Маленька кімнатка, маленька кухонька й усе необхідне. Але тільки два ліжка. Як же нам усім спати?

— По черзі! — гаркнув я: звук її голосу вже мене дістав.

— Джиммі, ти ніколи не був джентльменом. Я гадаю, що спатиму внизу. А ти зі своїм другом і тут якось переб’єшся.

— Юна леді, як людина мого віку спатиме на палубі посеред нічного туману? — Слон заледве контролював гнів, але їй було на те начхати, бо вона лише широко всміхнулась.

— Я впевнена, ви щось вигадаєте, — спокійно відповіла Бес. — А тепер чи не могли б ми зупинитися в найближчому місті? Я так поспішала в цей незабутній круїз, що забула всі свої речі. Одяг, косметику, ну, ви розумієте.

— І тобі треба трохи грошей на все це? — зіронізував я.

Вона проігнорувала шпильку й кивнула.

— Тисячі вистачить.

— Я спущуся в каюту, — сказав Слон і не виходив, поки я не відрахував їй гроші і вона не побігла в магазин.

— Жодного вбивства, — твердо заявив Слон, знову з’являючись на палубі.

— Жодного вбивства, — погодився я. — Але це не означає, що не дозволено хоч помріяти. Що ж робити?

— Ми не можемо підняти якір і зникнути. Вона наведе на нас поліцію за лічені хвилини, а потім іще й забере винагороду. Нам треба мати це на увазі та думати швидше, ніж здатна ця білявочка. Поїхати з нами — це її примха, зрозуміло. Вона жадібна до грошей, і ми маємо давати їх. Але рано чи пізно вона вирішить, що вже видоїла з нас усе, і здасть копам заради винагороди. Чи знайдеться в нас на борту карта?

Зараз працював цей могутній мозок. Я не питав зайвого та приніс карту так швидко, як тільки зміг. Слон водив по ній пальцем.

— Настільки я розумію, ми тут. Далі, вниз за течією, велике місто Валс Халла. Коли ми прибудемо туди?

Я глянув на шкалу та відзначив відстань з мій великий палець.

— Вдасться прибути завтра до обіду, якщо вирушимо зрання.

Він усміхнувся так широко, що очі майже заховалися у складках шкіри:

— Прекрасно, просто прекрасно. Це справді чудово!

— Що саме?

— Мій план, який я зараз збережу в таємниці, бо ще є деталі, які треба обмізкувати. Коли вона повернеться, ти маєш погоджуватися з усім, що я казатиму. Більше нічого не роби. Тепер іще одне запитання. Де спатимемо сьогодні?

— У наметі, — відповів я, киваючи на зелений луг. — Наша подружка вигребла у мене всі гроші, тож зараз мушу поповнити запаси готівки. Потім зійду на берег і куплю намети, спальні мішки — все для комфортного кемпінгу.

— Чудово! А я обміркую свої плани, поки ти повернешся.

Крім усього іншого я купив стейків і кілька пляшок вишуканого вина. Нам не завадить радикальна зміна меню. Коли сонце вже сідало за горизонт, я скерував судно до дерев на березі посеред зеленого лугу. Там ми могли поставити намети. Слон, поцмокавши губами над м’ясом, заявив, що обід готуватиме він. Поки він куховарив, а Бес займалася своїми нігтями, я вбив кілки та приготував нам нічліг. Сонце стояло на горизонті оранжевою кулею, коли ми сіли їсти. Це було неперевершено. Ніхто не зронив ані слова, доки не з’їли все. Коли зник останній шматочок, Слон зітхнув, налив собі бокал вина й, п’ючи його невеликими ковтками, задоволено проказав:

— Не хочу здатися нескромним, бо йдеться про мій кулінарний витвір, але мушу визнати, що ця їжа була шедевром.

— Вона перебила присмак свинобразятини в роті, — погодився я.

— А мені не сподобалося вино. Якесь воно кисле.

Тепер у темряві проступав лише силует Бес. Без візуальної фізичної привабливості її голос, як і вимовлені нею слова, не викликали жодного захвату. Проте глибокий бас Слона прозвучав у відповідь зовсім мирно:

— Бес… можу я називати тебе Бес, чи не так? Дякую. Бес, завтра ми перебуватимемо поблизу міста Валс Халла, де я мушу зійти на берег, щоб зв’язатися зі своїм банком. Наші фонди вичерпано. Ти ж не хочеш, щоб у нас вичерпалися гроші, чи не так?

— Ні, не хочу.

— Звичайно ні. Ти ж хочеш, щоб я сходив до банку та приніс тобі сто тисяч баксів дрібними купюрами?

Я почув, як їй перехопило подих. Бес увімкнула світло над нашим табором. Вона дивилася на Слона та чи не вперше за всю подорож втратила самовладання:

— Ти жартуєш зі мною, дідусю?

— Зовсім ні, юна леді. Я просто плачу тобі за нашу безпеку. Ти знаєш окремі факти, про котрі, як це краще висловитись, не варто згадувати вголос. Я гадаю, що названа сума достатня для того, щоб ти мовчала. Ти так не вважаєш?

Вона завагалася, а потім розреготалась:

— Звісно, я так вважаю. Дайте мені тільки понюхати ті папірці, і,