Читати книгу - "Серенада Ваяланда 2, Fill"

— Все обійшлося, — нарешті сказав Торін, сідаючи навпроти й витираючи закривавлений ніж. — Але якби не той спалах… Нам би не вибратись.

— Я не знала, що він таке може, — стиха мовила Амілія, дивлячись на кристал у руках. Він уже не світився, але від нього досі йшло тихе пульсування — мов глибоке дихання якогось живого організму.

— Активовані кристали — непередбачувані, — відповів Ніліан, підійшовши й присівши поруч. — Але він тебе визнав. Це може знадобитися ще не раз.

— Визнав? — перепитала дівчина.

Ніліан не відповів. Лише глянув на неї тим поглядом, у якому було забагато спогадів і надто мало емоцій.

— Завтра вирушаємо далі? — запитала Ребека, спершись на коліна

— Треба дочекатися Астеля й Кліда, — коротко відказав Торін. — Без них ми далі не підемо.

Повисла тиша.

Знизу тягнуло прохолодою. У кам’яних тінях закрадалася ніч. Над головами поступово розквітали зорі. Один із гвардійців запалив невелике багаття — тепло й червоний відблиск освітили втомлені обличчя.

— Добре, що хоч сьогодні буде спокійна ніч, — тихо мовила Амілія, загортаючись у плащ. — Після всього… просто добре, що ми ще живі.

Ніхто не заперечив.

Десь далеко, на межі світла й тіні, між вузлуватим гіллям зимового дерева, щось ворухнулося. Уповільнений хрускіт снігу й сухого лишайника — і голос, знайомий усім, але обличчя так ніхто й не бачив, прорізав вечірнє повітря:

— Моїх собацюр повибивали? Злодії… — зловісно, майже з веселістю пролунав голос. — Добре, що я не послала сюди Саччі.

В тіні щось поворухнулося, мовби фігура хитнулась. Потім — короткий сміх, холодний і майже грайливий.

— Хіба це має значення? Це дрібниці. Все, що мені потрібно, — щоб вони зібрали артефакт до купи. А далі — справа за маленьким. Треба буде передати Сайну...

Слова обірвались. Залишилась тиша.

Торін, що досі спокійно наглядав за околицями, раптом різко зірвався на ноги й глянув у бік, звідки долинув голос. Очі його напружено вдивлялись у глибину зимового гаю, але… нічого. Жодного силуету, жодної тіні, яка б зрадила присутність. Тільки дерева, мов безмовні вартові, тягнулись до неба, ховаючи в своїх гілках ніч.

— Мені не здалося… — пробурмотів Торін, відступаючи трохи назад. — Коли ж ти себе покажеш, незнайомко?

Він опустив з руки лука — не тому, що збирався стреляти, а тому, що звичка така: мати контроль, коли не маєш відповідей.

Поруч підійшов Ніліан. Він нічого не сказав, лише глянув у той самий бік. Обоє мовчали.

Амілія насторожено обернулась.

— Щось сталося?

Торін не відповів одразу.

— Здається… — він глянув на кристал у її руках. — За нами все ж таки стежать.

— За нами стежать… — повторив Торін тихіше, тепер вже не до когось, а більше собі.

Амілія затиснула кристал міцніше. Ребека, не відводячи погляду з темряви між деревами, зробила крок ближче до них.

— Хтось конкретний? — спитала вона стиха, майже не рухаючи губами.

— Вона. Та сама, — зловісно мовив Торін, прижмурюючи очі. — Сліди ті самі, відчуття те ж. Я не бачив її. Але я… знаю, що це була вона.

— Думаєш, вона стежить тільки за нами? — озвався Ніліан, його голос був низький, мов лезо, що ковзає по металу. — А якщо вона вже давно грає з усіма нами в свою гру?

— Грає, — підтвердив Торін. — І чекає, поки ми самі зберемо все, що їй потрібно.

— То чому не забере зараз? — обережно запитала Амілія, стискаючи кристал ще дужче. — Ми маємо артефакт, маємо ману, маємо карту.

— Бо їй не треба частини, — холодно мовив Ніліан. — Їй треба завершене. Ціле.

Настала тиша.

Десь у гіллі завив вітер. Біла Гвардія стояла мовчки, їхня постава залишалась кам’яною, але навіть вони, здавалося, відчули зміну в повітрі.

— Не треба паніки, — сказала Ребека, натягуючи плащ щільніше. — Вона все одно поки що в тіні. Це значить — не готова. Ми маємо перевагу.

— Ха. Ми? — Торін глянув на неї з усмішкою, в якій не було веселощів. — А якщо вона знає нас краще, ніж ми самі? Коли ми тільки здогадуємось — вона вже планує, хто з нас впаде першим.

— Не впаде ніхто, — спокійно, але твердо сказав Ніліан. — Не цього разу. Бо цього разу ми гратимемо не за її правилами.

— Добре, — мовила Амілія. — Але... якщо вона й справді поруч — ми маємо закінчити все раніше, ніж вона встигне.

— І не допустити, щоб частини артефакту зібрались разом у неправильному місці, — додала Ребека.

Вони всі переглянулись. У когось у очах був страх, у когось — рішучість, але в кожному погляді тепер читалось головне: розуміння. Гра змінилась. Хтось ще з тіні вже поставив на кон усе.

І над усім цим — повна, тиха, глуха ніч.