Читати книгу - "Серенада Ваяланда, Fill"

Вона не знала, скільки проспала. Коли відкрила очі, за вікнами вже панував м’який вечір, небо було темно-синім, а повітря в кімнаті — напоєне запахом свіжості.

У двері тихо постукали, і до кімнати ввійшла та сама служниця — стримана, але уважна.

— Вас, леді, запрошують на трапезу, — мовила вона, роблячи легкий реверанс. — Я допоможу вам зібратися.

Амілія повільно сіла, ще трохи розгублена після сну, але вже зібрана духом. Вона потерла очі й кивнула:

— Дякую… Здається, я трохи заснула довше, ніж планувала.

— Це й не дивно після такої дороги, — усміхнулася служниця. — Ваша сукня вже готова. Вона підібрана відповідно до вечірнього етикету. Якщо бажаєте — я можу й зачіску швидко впорядкувати.

Амілія злегка усміхнулась у відповідь:

— Було б чудово.

Служниця заходилась біля її волосся, вправно працюючи гребінцем і шпильками. Тим часом Амілія вдивлялася у дзеркало, намагаючись зосередитись. Вона подумки перегортала в пам’яті все, що сталося за день, — і з герцогинею, і з Торіном… і з двома маленькими дівчатками, що вже встигли залишити слід у її серці своєю безпосередністю.

— Ви дуже гарна, леді, — тихо сказала служниця, коли роботу було завершено.

Амілія лише злегка посміхнулася — і вийшла з кімнати, куди її вже вели коридорами до вечері.

Вечеря відбувалася в елегантній, але не надто пишній залі — по-герцогському стриманій. Світлі стіни, декоровані старовинними гобеленами, відкидали м’які тіні у світлі люстр. Стіл був застелений лляною скатертиною, а срібло блищало в світлі теплих лампад.

Амілія увійшла несміливо, тримаючись рівно, хоча відчувала легке напруження — тут усе було чуже, незнайоме, навіть повітря здавалося трохи іншим. Вона вклонилася, а герцогиня, вже присутня в залі, підвела на неї очі.

— О, нарешті! Прошу, сідайте, леді Мотбайн, — мовила вона з легкою усмішкою. — Я вже чекала.

Торін, що сидів ліворуч від неї, тільки коротко кивнув і ковзнув на Амілію поглядом, у якому не читалося нічого, окрім звичного стриманого спокою.

Слуги одразу ж наповнили тарілки — тушковане м’ясо з ароматом розмарину, овочі, гаряча випічка. Розмова почалася невимушено, хоча герцогиня говорила з помітним інтересом, ретельно підбираючи слова.

— Сподіваюся, вам зручно в нашому домі. Торін, на жаль, рідко переймається такими речами, — зітхнула вона, з поглядом, у якому жевріла легка насмішка.

— Все дуже зручно, дякую, — відповіла Амілія. — Кімната чудова.

— Це добре. Я сама обирала, — герцогиня кивнула. — Хочу, щоб ви почували себе гостею, а не... делегаткою.

Трохи згодом, розмова повернула у бік світського життя.

— Мушу зізнатись, — мовила герцогиня, відставляючи келих, — Торін завжди був мовчазним на балах. Навіть тоді, коли всі навколо кружляють у танцях, він може мовчати й стояти, мов вартовий статуї.

Амілія здивовано глянула на нього, навіть відкрила рота, щоби щось заперечити — адже бал, на якому вони були разом, зовсім не здався їй таким… мовчазним із його боку. Проте її погляд зустрівся з його — прямий, трохи попереджувальний, із тонкою іронією в глибині очей.

Вона поспішно відвела очі й тільки ледь посміхнулася.

— Схоже, йому комфортніше в броні, ніж у танцювальних черевиках, — додала герцогиня з поблажливою усмішкою.

Торін на це не відповів. Він мовчки різав м’ясо і, здавалось, узагалі не був присутнім у розмові, аж доки герцогиня не заговорила про інше:

— До речі, леді Мотбайн, ваш рід завжди славився стриманістю і відданістю справедливості. Чи не важко тримати такий курс у наш час?

— Інколи, — відповіла Амілія після паузи. — Але гідність і спокій — не просто прикраси роду. Вони — його опора.

— Прекрасно сказано, — кивнула герцогиня. — Ось тільки... світ іноді кидає виклик навіть найміцнішим опорам. Зараз якраз такий час, згодні?

Торін нарешті озвався:

— Саме тому й важливо знати, на що можна спертись.

Його слова прозвучали коротко, але твердо. Амілія кивнула, і їхні п

Після вечері, що минула у виваженій атмосфері спокою, служниця, яка вже знайомила Амілію з маєтком, знову з’явилася біля неї.

— Якщо бажаєте, леді, я проведу вас до кімнати, — мовила вона з легким поклоном.

— Так, дякую. Думаю, я вже досить вражень на сьогодні отримала, — тихо відповіла Амілія й підвелася, кинувши останній погляд на залу. Торін лише злегка кивнув їй, залишаючись за столом.

Коли вона повернулася до своєї кімнати, служниця допомогла їй зняти вечірній одяг, розчесала волосся і побажала доброї ночі. Амілія залишилась сама.

Сон прийшов до неї швидко. Подорож, переживання, візит до нової родини, вся атмосфера вечері — усе це змішалося в її думках, але зникло щойно вона торкнулася подушки.

Вранці світло м’яко лилося крізь прозору фіранку. Амілія розплющила очі і на мить не могла згадати, де вона — незвичні стіни й аромат садових квітів за вікном підказали, що вона досі в маєтку Сальнорів.

Одягнувшись у простішу сукню, вона вийшла зі своєї кімнати і зустріла Торіна в коридорі.

— Добрий ранок, — мовила вона, обережно ступаючи до нього.

— Доброго, — відповів він і коротко глянув на неї. — Готова до нової пригоди?

— Якщо ти називаєш “банкетом” поїздку на західні землі до людей, яких ми підозрюємо в зв’язках із Нордалінсі, то... — вона зітхнула — ...я вже майже звикла до твого визначення "пригод".

Торін усміхнувся одним кутиком губ.

— До речі, банкет — у середу. Сьогодні понеділок, тому ми маємо час дістатися маєтку маркіза ще до вечора вівторка. Вирушимо завтра зранку.

— О, — Амілія кивнула. — Тобто ми проведемо ще день тут?

— Саме так. І, згідно з бажанням моєї любої родички, — він глянув у бік коридору, звідки чути було дитячий сміх, — ти проведеш його в гостинному статусі. Тож радив би трохи відпочити, перш ніж почнеться справжнє "збирання інформації".