Читати книгу - "Стражі Дзеркала , Yuleesi"

-Та ти дістала! – гарикнула Рубі, аж Наставники обернулися в їхній бік. Дівчина осіклась і продовжила тихіше: – Нема сорочки. Я просто вигадала її, бо він так… Нахабно привернув увагу до того, що я забула підвіски. От я і помстилася, – Рубі пустотливо усміхнулася.

-Стратег! – захопилася сестра під акомпанемент сміху Емілії.

-Все? – стражденно поцікавилась Рубі.

-Ні! – рішуче припечатала Ем. – Переходимо до того, що я припасла на потім.

-І що це? Ви з Пілотом вирішили одружитися? – зіронізувала Ернандес.

-Якщо це станеться, я тебе повідомлю, – усміхнулась Емілія. – У мене ще одне питання.

-Яке? Ви вирішили мене добити сьогодні? – відразу наїжачилась Рубі.

-Тобі сподобається, – пообіцяла Ем. – Ви цілувалися?

Тиша.

-Рубі? – Катрін стривожено-насмішкувато спостерігала, як обличчя сестри повільно перетворюється на помідор. – Тобі погано?

Ернандес кивнула.

-Що? Ви цілувалися чи тобі погано? – уточнила сестра.

Рубі зітхнула.

-Так. Ми цілувалися. – Подруги перезирнулися. – Ми цілувалися двічі. Все? Полегшало?

-Знущаєшся? – загорлали обидві дівчини в унісон. – А…

-Все, час вийшов, збираємося! – В цей момент Рубі готова була розцілувати навіть Наставника Рейнарда за те, що так вчасно припинив цей імпровізований допит.

-Ми не закінчили! – грізно повідомила Емілія, пірнувши в салон автомобіля.

-Ти нам все розкажеш! – вслід за нею пообіцяла Катрін, умощуючись біля улюбленого Наставника.

Рубі, втім, мало що чула – через увесь табір вона дивилася в блакитні очі Севена.

                                                     ***

«Ще одна ніч в цьому автомобілі – і я подамся в Берегині», - подумки Рубі проклинала місце своєї ночівлі. Спина боліла просто неймовірно, а ще вона планувалапіти в душ, як тільки вони досягнуть цілі. Навіть по головах і трупах.

Тішило хіба те, що їхати залишилося вже недовго. Останні кілька днів їхній загін просувався крізь густий ліс, це було певною ознакою – Делігіро знаходилося у серці вікового сплетіння дерев.

Дівчина лежала на спині, дивлячись крізь вікно на зорі – для цього варто було трохи закинути голову. В салоні було чути тихе дихання дівчат і мужнє сопіння хлопців, яке також заважало їй заснути. Зрештою, зрозумівши, що сон втік, до того ж, доволі далеко, вона сіла і відкинула своє укривало. Тихо відчинивши двері – Катрін сонно ворухнулася, - Рубі вибралася назовні. Трохи подумавши, захопила з собою свій рушник і обмоталася ним зверху на куртку.

Надворі було свіжо. Ліс огортав пахощами хвої, легким леготом вітерцю, де-не-де чути було крик якогось нічного птаха. Під ногами хрускотіли дрібні гілочки, коли дівчина попрямувала в протилежний бік від вогнища, розведеного вартовими.

Останніми днями вона багато думала – і від цього ставала такою тихою, що Емілія аж поцікавилася якось, чи Рубі часом не захворіла.

«Захворіла. Шизофренією» – подумки іронізувала Ернандес.

Мама висловила би це іншими словами, але основну ідею точно підтримала б. Закохатися у хлопця, про якого знаєш лише прізвище, бо ім’я він приховує, а ще він Відступник, йому начхати на правила, він ненавидить систему… І неймовірно цілується.

Закохатися…

Вона ненавиділа це слово усе своє життя – воно здавалося їй надто картинним, награним. І от вона вимовляє його цілком осмислено. І пристосовує його до Севена. Рубі застогнала, затуливши обличчя руками.

Що за чортівня відбувається у її житті? Війна, красиві хлопці, демони, втрати, прощання, емоції –усе змішалося в один обкипілий кров’ю клубок. І вона дедалі частіше ловила себе на тому, що дуже погано розуміє, де цьому початок, де кінець, і що з усім цим робити.

Стусонувши якусь шишку, яка опинилася на її шляху, вона попростувала стежкою, що ледь виднілася в торішньому опалому листі. Рубі завжди любила ліс. Він дарував їй відчуття затишку. Відчуття свободи. Він розумів її. Він дозволяв зрозуміти себе.

Раптом ліс закінчився, і стежка привела її до величезного урвища. Внизу – глибоке провалля, якому не видно навіть дна. Згори – безмежне небо, всіяне зорями.

-Вау! – приголомшено видушила з себе дівчина. – Це неймовірно!

-Угу, от тільки втішатися красою природи нам і залишилось, – понуро прозвучало за її спиною.

Рубі обернулася – неподалік, погойдуючи ногою, сиділа Міа.

-Що ти тут робиш? – поцікавилася Ернандес.

-Те саме можу спитати і в тебе, – Міа підвелася і підійшла до неї. – Не спиться?

-Та щось не дуже, – Рубі мерзлякувато зіщулилася, кутаючись у свій рушник.

-От і мені не спиться.

Дівчата сіли поруч на краю урвища, звісивши ноги вниз. Рубі мовчала, не озивалася і Міа.

Ліс пахнув свіжою глицею, повітря було чистим-чистим. Навколо панувала тиша, глибока, заколисуюча, вона змушувала забути, що десь гинуть люди, що вони в небезпеці, що десь кодло демонів виношує підступні плани. Ніч була миротворцем, діяла, наче чудесний бальзам забуття. Вночі було добре.