Читати книгу - "Стражі Дзеркала , Yuleesi"

-Люблю ніч, – раптом озвалася Міа.

Рубі глянула на неї – та сиділа, підвівши до неба одухотворене обличчя.

-Я теж, – Ернандес стенула плечима.

-Почуваєшся такою маленькою, сидячи ось тут, – Відступниця наче не чула її. – Такою крихітною. Здається, що усі проблеми зникають. Розсипаються між зорями.

На таку штудерну сентенцію Рубі не знайшла, що сказати, тому мовчки зиркнула вгору, де байдуже світили зірки.

-Що у тебе з Севеном? – раптом з моста у воду запитала Міа.

«Чорт забирай, вже третя людина, яка про це питає. Може, і мені хтось скаже?»

-Звідки ти взяла, що у нас щось є?

Міа усміхнулась і порухом руки відкинула на спину свої косички. Усмішка вийшла вимученою, гіркою.

-Рубі, я не сліпа. Може, ти думаєш, що ніхто нічого не бачить. Але… Так, як він на тебе, Кел дивиться на свого першого ножа. Пробач за дивне порівняння. У його погляді тоді видно ніжність, тугу і щось таке… Несказанне, незглибиме, але безмежно прекрасне. Я б усе віддала, щоб він дивився так на мене…

Міа замовкла, а Рубі витріщилась на неї, наче щойно побачила.

-Я знаю його з дитинства. Наші родини дружать. Ще наші тати разом тренувалися.

Рубі проковтнула своє зауваження про те, що вона, на жаль, не знає його з дитинства, бо її дитинство минало серед квітів та звуків класичної музики у затишному будинку в передмісті.

-Насправді його звати Аселет, що означає «благородний від народження». Аселет Етелхард… З дитинства він був таким – виявляв певну зневагу до правил, мав свої принципи, якими ніколи не поступався, був щирим – не приховував того, що відчував. З дитинства я дивилася на нього, як на образ. І через нього я стала Відступницею.

Міа на мить замовкла.

-Але знаєш, – її голос раптом набув сили, – він ніколи не помічав мене. Чомусь – як дивно! – я для нього лише молодша сестра. Не більше, – Міа нишком змахнула злу сльозу. – Скільки разів я терпіла його «стосунки», скільки допомагала йому порадами, скільки разів навіть знайомила зі своїми подругами… А та історія з Естер! Думаєш, мені було легко?

-Міа, я…

-Помовч! – Майже істерично вигукнула та. З її очей котилися сріблясті сльозинки. – Я терпіла це все, бо сподівалася, що він мене помітить. Рано чи пізно. А тоді з’явилась ти! І я зрозуміла, що це кінець. Він не відступиться від тебе.

Рубі раптом відчула, як її серце забилося швидко-швидко, наче у спійманої пташки.

«Не відступиться».

Це звучало музикою для її вух.

-Тому прошу тебе… Поки тільки прошу… Відступися від нього ти.

-Що?

Вирвана з мрій, Рубі почувалася так, наче з височини гепнулася на асфальт.

-Відступися від нього… Залиш його мені…Прошу…

Міа дивилася на неї зі сльозами на очах.

-Будь ласка…

-Міа!

Рубі підхопилася на рівні ноги. Підвелася і її опонентка. Тепер вони стояли навпроти на краю урвища.

-Прошу… – прошелестіла білявка, дивлячись на Рубі.

-Та ти з глузду з’їхала! – Ернандес сердито загорнулася в рушник. – Що ти плетеш? Це звучить, наче дешева оперетка. «Не відступиться!» «Залиш його мені!» Тьху! Те, що ти розповідаєш, не тримається купи! Він точно не з тих, хто здатен не відступатись від когось. А якщо навіть так… Ти ганчірка? Де твоя гідність? Він на тебе не дивиться, а ти продовжуєш бігати за ним? Слугувати для нього рятівним колом? Жилеткою, куди він може виплакатись? Міа, отямся!

-Обережно, Страж Ернандес, – прошипіла та, звузивши очі.

-Я тебе не боюся, – спокійно відрізала Рубі.

-Отже, я правильно розумію? Не віддаси?

-Нема, що віддавати, він не моя власність, – холодно заявила Ернандес. – Але, якщо ти ставиш питання ось так… Ні, не віддам! Нехай вирішує сам.

-Що ж, ти зробила свій вибір, – Міа гордо скинула голову. – Щойно ти нажила собі ворога.

І вона попрямувала назад до табору, залишивши позаду Рубі, серце якої виривалося з грудей.

Вона не боялася. Але і не легковажила. Все було ясно – Міа не жартує.

Вона справді щойно нажила собі ворога.