Читати книгу - "Рілла з Інглсайду"

«А колись я так радо вітала перші промені сонця», — думала Рілла.

Утім, життя й далі являло собою колообіг звичайних обов’язків — тільки щотижня двоє чи троє гленських хлопців, які ще вчора були безтурботними школярами, вирушали на фронт.

— Нині холодно, пані Блайт, дорогенька, — мовила якось Сьюзен, пірнаючи в дім з морозного спокою безхмарних канадських сутінків. — Я тривожуся, як там наші хлопчики в шанцях.

— Усе вертає наші думки до цієї війни, — сказала Гертруда Олівер. — Ми не можемо сховатися від неї… навіть у розмовах про погоду. Я сама нікуди не можу вийти цими холодними вечорами, не подумавши про солдатів — усіх, не лише наших рідних та друзів. Я відчувала б достеменно те саме, навіть якби на фронті не було нікого з моїх знайомих. Мені соромно щовечора вкладатися в тепле та зручне ліжко. Здається, це негідно з мого боку — жити в затишку, якого позбавлені стільки людей.

— Нині в крамниці я зустріла пані Мередіт, — озвалася Сьюзен, — і вона сказала, що тривожиться за Брюса. Він бере все надто близько до серця. Уже тиждень плаче ночами через голодних бельгійців. «Мамо, — каже їй так благально, — адже маленькі дітки не голодують? Мамо, тільки скажіть, що маленькі дітки не голодують!» А пані Мередіт не може сказати такого, бо це неправда, тож і гадки не має, як їй тепер бути. Вони намагаються не розповідати йому про війну, але він так чи так дізнається й тоді його неможливо втішити. Мені самій, пані Блайт, дорогенька, душа за тих бельгійців болить, і я не можу задурманити себе думками, буцім то все лиш вигадки — як із романом, коли читаєш, і досить лише сказати собі: «Сьюзен Бейкер, не плач. Ти знаєш, такого насправді не відбувалося». Але мусимо жити далі. Онде, ви чули, Джек Крофорд хоче податися на війну, бо йому, бач, набридло ходити за плугом. Аби ж то була йому добра зміна в житті. А жінка Річарда Еліота з того боку затоки побивається, що сварила була свого чоловіка — мовляв, він пахкає люлькою у вітальні й на штори від того сідає кіптява. А тепер, коли він записався в добровольці, вона так шкодує про це. Пані Блайт, дорогенька, ви знаєте Джозаю Купера й Вільяма Дейлі? Колись вони були нерозлучними друзями, а двадцять років тому посварилися й відтоді не розмовляли. Ну, то позавчора прийшов Джозая до Вільяма й каже: «Помирімося, друже. Не час тепер ворогувати». Вільям зрадів, простягнув йому руку, вони посідали й заговорили. А вже через півгодини знову посварилися, і то ще лютіше: Джозая стояв на тому, що Дарданелльська операція[44] — несосвітенна дурниця, а Вільям — що то чи не єдина розважлива річ, на яку спромоглися союзники. Тепер Вільям звинувачує Джозаю в пронімецьких настроях; мовляв, той іще гірший, аніж Місяць із Баками. Сам Місяць із Баками клянеться, що він не прибічник німців, а пацифіст. Хтозна, що воно таке, але, як він про себе це каже, то вочевидь непристойне, можете бути певні. Він був заявив, що перемога при Нев-Шапель[45] не варта тих жертв, яких вона коштувала, і заборонив Джо Мілгрейву близько підходити до свого дому, бо Джо здійняв прапор над батьківською фермою, коли надійшли добрі новини. А ви чули, пані Блайт, дорогенька, що цар перейменував той Прз… у Перемишль? Отже, він таки мудрий чоловік, дарма що росіянин. Джо Вікерс розповідає, як завважив дивну штукенцію в небі над лобридзькою дорогою. Як ви гадаєте, пані Блайт, дорогенька, чи можливо, що то був цепелін?

— Ні, Сьюзен, навряд чи це так.

— Я би й не хвилювалася, якби Місяць із Баками не мешкав у Глені. Хтось бачив, як він нещодавно виробляв дивні маневри з ліхтарем на своєму городі. Люди певні, що він подавав сигнали.

— Кому… і навіщо?

— Отож-бо й воно, пані Блайт, дорогенька! Я так собі думаю, уряд має ретельніше пильнувати цього чоловіка, якщо не хоче, щоб нас усіх перебили вночі просто в ліжках. А тепер я хутенько прогляну газети й напишу листа маленькому Джемові. Двох речей я не робила ніколи в житті, пані Блайт, дорогенька — не писала листів і не читала новин про політику. Але ось я роблю одне й інше, і бачу, що з політикою цікаво давати раду. Хтозна, чого хоче той Вудро Вілсон, але надіюся, цю загадку я ще колись розв’яжу.

Одного разу, стежачи за Вілсоном та політичними перипетіями, Сьюзен натрапила на звістку, що дуже її схвилювала, і вигукнула в гіркому розпачі:

— У цього чортового кайзера тільки чиряк!

— Сьюзен, не лайтеся, — скривився лікар Блайт.

— Пане лікарю, дорогенький, «чортів» — це не лайливе слово. Хіба ж лайка — то не згадування імені Всевишнього намарне?

— Ну, воно не вельми… е-е-е… вишукане, — відповів лікар Блайт, підморгнувши Гертруді Олівер.

— Ні, пане лікарю, дорогенький, чорт і кайзер — якщо це дві різні особи — нітрохи не вишукані, то й говорити про них інакше ніяк не виходить. Тож я стоятиму на тім, що сказала, хоча завважте — я намагаюся не висловлюватися так у присутності маленької Рілли. І яке право мають газети писати, що в кайзера запалення легень і давати людям надію, коли у нього тільки чиряк? Чиряк! Бодай би вони обсіли його з ніг до голови!

І Сьюзен рушила на кухню, щоб відповісти на Джемів лист, який надійшов того дня, і з якого вона виснувала, що «благословенний хлопчик» потребує слова підтримки від рідних.

«Тату, сьогодні ми сидимо в старому винному льосі, — писав він. — Води по коліно й кишить щурами. Вогню нема й сіється мжичка, тож загалом доволі понуро. Але могло бути сутужніше. Я одержав посилку від Сьюзен — усе надійшло неторкане й ціле, тож ми влаштували бенкет. Джеррі зі своїм підрозділом — далі за лінією фронту; він каже, що пайка в них навіть гірша, ніж давня „тотожність“ тітки Марти. А в нас тут незле, тільки весь