Читати книгу - "Сентиментальні мандрівки Галичиною"

кілька років тому під стіною костелу провалилася земля, і діти перші побачили багато трун з крипти. З-під віка однієї визирала довга жіноча коса. Хтось подзвонив у район, але поки приїхали звідти, місцеві жителі вже забетонували сховок. Вони заявили, що нікому не дозволять тривожити Гербуртів. А відтак почали відновлювати костел, бо поляки не збирались цього робити. Може, не встигли, а може, свідомо не хотіли підтримувати храм, збудований Гербуртами, бо Ян Щасний свого часу виступав за права русинів як корінного народу.

Невдовзі приїхав церковний староста, місцевий фермер, і відчинив костел. То був жах, звичайно. Євроремонт по-українськи. Я перелякано застигла перед усією цією «красою». Староста сказав, що поляки не хотіли, то вони все взяли під свою опіку. Я знала, що Борис Возницький врятував вівтарний хрест і вивіз деякі надгробки. Я все розуміла. Для мешканців Скелівки, які шанували Гербуртів, було справою честі врятувати їхню усипальницю. Але не в такий варварський спосіб! Я вже не вперше таке бачила, зрештою, навіть у Львові ніхто не бореться з пластиковими вікнами на середньовічних кам’яницях, що вже казати про провінційні містечка і села, де до невпізнання спотворені давні церкви. Коли торгують парафіями, а парафіяни в житті не бували в музеї чи картинній ґалереї… Але й раніше було так! Але чомусь майстри намагались вписати будівлі в краєвид, вкладали в ремесло душу. І чим більше вони задивлялись на чуже, тим ставало гірше. Якби тут далі мешкали німці, євреї, поляки, українці, Скелівка не була б такою занедбаною, як Добромиль. Етнічні чистки XX ст. знищили весь культурний шар, не сховали його під шаром попелу, а просто перетворили на сміття.

Староста запросив нас із Зелінським до себе. Я не дуже хотіла йти, але довелося. І переконалася, що люди, поза посадами й чинами, бувають дуже хорошими. Щойно староста дивився на мене ображено, що я недооцінила красу інтер’єру, але у себе вдома він став справжнім і щирим. Розповів, що вирощує сто сортів картоплі і продає насіння, і має клієнтів у Підбужі й Сторонній. Я мала змогу скуштувати неймовірно смачну картоплю, хоча не дуже її люблю. А потім виявилося, що цей чоловік ще й кактуси любить, і ростуть вони у нього в маленькій оранжереї. І направду це було для мене найбільше відкриття у Скелівці — побачити людей, що вміють жити цікаво.

А потім я попросилася, що хочу подивитись ще на цвинтар, але вже сама.

Цвинтар був всіяний білими нарцисами. З трави випинались старі польські надгробки, за цими могилами давно вже ніхто не доглядав, не приїздив, і були вони осторонь від українських. Але квіти так гарно цвіли на сонці.

Я мала ще час до автобуса, коли повернулась до костелу, пройшлась до залізниці, якою приїхав сюди Швейк і тут відстав від потяга. Довкола колії була болотиста рівнина, а саме містечко стояло на узвишші. Я сіла біля костелу там, де мене ніхто не бачив, бо 9 травня вихідний день, і крім місцевих пияків старшого віку вже збиралась на гульки місцева пацанва. Люди тут різні, всім не догодиш. У траві я знайшла шмат червоного скла, яким склили вікна в костелі, й дивилась через нього на цегляну стіну, яку, на щастя, ніхто не реставрував. Звідти було також видно Сліпу гору. Весь мій світ обертався довкола замку Гербуртів, як життя й самого Яна Щасного. Певно, і з Сусідович, що по дорозі до Старого Самбора, видно також Сліпу гору. Там, де був і є кляштор кармелітів, що дозволив заснувати Еразм Гербурт, опікуном якого був Ян Щасний. Але щоб дістатися туди від траси, треба дуже довго йти. Колись я й там побуваю.

Я сіла в напхану невихованими студентами маршрутку й простояла до самого Самбора. Це нагадало мені поїздки електричками в суботу чи неділю, коли студенти штурмом захоплюють місця і нікому не поступаються, навіть хлопці знайомим дівчатам. Дежавю. Весь час мене не полишав неспокій, наче я не отримала того, чого чекала, хоч спілкувалася з людьми, дуже приязними до мене. Я не була певна, чи напишу роман про Гербурта, і чи взагалі варто його писати. У Добромилі я відчувала його присутність, але тут були інші Гербурти. Взагалі я читала, що рід Гербуртів зник у XVII ст. Прізвище ще траплялось, але то не були прямі нащадки тих Гербуртів. Інша гілка звалась Добромильськими. Серед моїх предків була якась шляхтянка Емілія Добромильська.

Муроване — Ляшки Муровані

Коли це було? Коли в мене був звичайний плівковий фотоапарат. Я готувалась писати «Слугу з Добромиля», і Марина Мнішек, галицька Марія Стюарт, не входила в мої плани. Але Муроване, тобто колишні Ляшки Муровані, були так близько — між Хировом і Старою Сіллю, збоку від траси. І кожного разу, проїжджаючи, я бачила будку зупинки «Муроване». До Добромиля є різні дороги. Основні — це через Скелівку і Стару Сіль. Приїжджаючи зранку на головний вокзал, я ніби грала в лотерею: сідала в той автобус, що був раніше.

Туристи не їздять в Муроване і не пишуть про це у блоґах. Від замку нічого не залишилось, а сама історія Лжедмитрія українців не надто цікавить. В історії Галичини ця авантюра наче анклав окупаційної історії. Через кілька років я жадібно накинусь на книги про війну 1612 року, бо участь у ній брав хтось із Гербуртів, можливо, Ян Щасний. Але й тоді, коли я вийшла з автобуса, щоб йти в Муроване, я знала, що цієї теми мені не оминути.

Інтернету я тоді не мала, тільки дві книжки про Старосамбірщину та пам’ятки історії Галичини, тому інтриґа була. Коли начитаєшся блоґів, статей, часом не хочеться навіть їхати. Але це добре, бо тоді починаєш шукати мимоволі те, що поза кадром.

Було літо, здається, червень. Я вийшла з якоюсь жінкою і стала розгублено, бо не знала, в який мені бік іти. Справа вниз спускалась ґрунтова дорога і на початку її в оточенні здичавілих кущів стояв хрест. Я наздогнала жінку, й ми всю дорогу проговорили, точніше, я намагалася її розговорити. Жінка показала мені, де церква, де замок, тобто його останки, де ще дві церкви, що стоять впритул. Вона не належала до тих, хто геть нічого не знає, просто їй не хотілось сказати щось зайве. А я не знала нічого. То була просто розвідка на місцевості. Про все інше я дізнаюсь потім.

Спершу був гарний будиночок біля вже неіснуючої брами. Можливо, XVIII ст., а далі липова алея, пам’ятка природи, і