Читати книгу - "Безтілесна людина"

— Дехто сказав би, що нісенітниця — це розмови про привиди в старих руїнах, — зауважив Петтіс, звівши вгору одну брову. — Ви вірите, що в наші дні можуть з'явитися добрі оповідання про привиди?

— Звичайно, вірю, — відказав доктор Фелл. — Писати їх є кому, аби лиш писали! Річ у тому, що всі бояться терміну «мелодрама». І коли уникнути чи приховати мелодрами не вдається, пишуть, ставлячи все з ніг на голову. Тож ніхто в світі не може нічого второпати до пуття. Замість того щоб сказати відверто те, що люди бачать чи чують, вони намагаються передати свої враження. Страшне перестає бути страшним, якщо його можна розв'язати, мов алгебраїчну задачу. Погано, коли хтось, почувши жарт у суботу ввечері, раптом заходиться сміхом наступного ранку в церкві. Але ще гірше, коли хтось, прочитавши ввечері в суботу страшне оповідання про привиди, через два тижні раптом, ляснувши пальцями, починає розуміти, що злякався. Сер, я кажу…

— Годі вже, чуєте! — сердито прокашлявшись, гупнув кулаком по столу старший інспектор карного розшуку. — Зараз не до лекцій. Містер Петтіс має щось сказати. Отож… — Побачивши, що доктор Фелл, пахкаючи люлькою, усміхається, він уже спокійніше додав: — По суті, я й хочу поговорити саме про суботній вечір. Учорашній.

— І про привиди? — запитав Петтіс. Монолог доктора Фелла цілком його заспокоїв. — Про привида, що прийшов учора до бідолашного Грімо?

— Так. По-перше, для форми я мушу попросити вас розповісти, де ви були вчора ввечері. Особливо, скажімо, від дев'ятої тридцяти до десятої тридцяти.

— Ви хочете сказати, містере Хедлі, що я все ж таки під підозрою? — Петтіс поставив склянку, його обличчя прибрало стурбованого виразу.

— Привид назвався вашим ім'ям. Ви про це знаєте?

— Він назвався?.. О Боже, ні! — підхопившись, вигукнув Петтіс. — Він назвався моїм ім'ям? Він сказав, що він… е-е… це… Поясніть, що ви маєте на увазі?

Петтіс, із вигляду спокійний, пильно дивився на Хедлі, поки той пояснював. І все ж він хвилювався, бо час під часу смикав краватку, манжети й кілька разів ладен був перервати Хедлі.

— Тому, якщо ви спростуєте це й розповісте, що робили вчора ввечері… — Хедлі дістав свого записника.

— Учора мені ніхто нічого не сказав. Я був тут після того, як усе сталось, але ніхто мені про це не сказав, — стурбовано заговорив Петтіс. — Що я робив увечері? Був у театрі. В Королівському театрі.

— Звичайно, ви можете це довести?

— Не знаю, — насупився Петтіс. — Сподіваюся, що так. Можу розповісти вам про виставу, хоча й не вважаю, що цього досить. А, так! Гадаю, у мене зберігся квиток чи програмка. Але ви забажаєте знати, чи не зустрів я в театрі когось із знайомих? Ні. На жаль, ні, якщо тільки не знайдеться хтось такий, хто бачив мене. Я був сам. Бачте, у кожного з моїх небагатьох друзів є свої звички. Ми завжди знаємо напевне, куди хто йде, особливо суботнього вечора, і своїх звичаїв намагаємося не міняти. — В очах у нього спалахнув якийсь дивний вогник. — Це… це, сказати б, своєрідна богема.

— Убивцю таке зацікавило б, — проказав Хедлі. — І які ж у вас звичаї?

— Грімо щодня до одинадцятої працює… Пробачте, не можу звикнути до думки, що він уже мертвий… Після одинадцятої його можна було турбувати скільки завгодно. Він був сова. Бернабі щодня грає у своєму клубі в покер. Менген здебільшого проводить вечори з дочкою Грімо. Я йду до театру або в кіно, але не завжди. Я виняток.

— Розумію. А після театру? Коли ви звільнилися?

— Близько одинадцятої чи трохи пізніше. Я вирішив, що можна заїхати до Грімо й випити з тім, але… Ну, ви ж знаєте. Коли Мілз сказав мені, я захотів побачити вас чи того, хто тут був із поліції, але на мене ніхто не звертав уваги. — У голосі Петтіса почулися невдоволені нотки. — Тоді я пішов до лікарні дізнатись, як почуває себе Грімо. Та коли я туди прийшов, він уже помер. Розумію, містере Хедлі, це звучить не дуже переконливо, але присягаюся вам…

— Чому ви хотіли мене побачити?

— Я був у таверні, коли той Флей погрожував Грімо, отже, гадав, що можу чимось допомогти. Звичайно, вчора я був певний, що його вбив Флей, але сьогодні вранці прочитав у газетах…

— Одну хвилинку! До цього ми ще повернемося. Ми знаємо: хоч би хто видавав себе за вас, він скористався вашою манерою звертатися й таке інше. Правду я кажу?.. Гаразд. У такому разі, кого з вашого кола знайомих чи поза ним ви могли б запідозрити? Хто, на ваш погляд, здатний це зробити?

— Чи бажав би це зробити? — різко додав Петтіс.

Сидячи рівно, так, щоб не зім'яти гострих, мов лезо, складок на штанях, він склав пучками пальці рук і замислено дивився у вікно. Його холодний розум напружено працював.

— Хай вам не здається, що я намагаюсь ухилитися від ваших запитань, містере Хедлі, — промовив він, раптом закашлявшись. — Як по правді, то ні на кого подумати я не можу. Але мене це до деякої міри й самого турбує, не кажучи вже про небезпеку. Якщо мої думки здадуться вам підступними чи безглуздими, то я хотів би познайомити з ними доктора Фелла. Припустімо, що я вбивця. — Петтіс насмішкувато глянув на Хедлі, який, почувши таке, випростався у кріслі. — Стривайте, я не вбивця, але припустімо, що це так. Я йду вбивати Грімо й надіваю для цього якусь незвичайну маску. Між іншим, я скоріше вчинив би вбивство, ніж надів би її. Гадаєте, я назвав би молодим людям своє справжнє прізвище? — Він помовчав. — Це перша думка й не дуже далекоглядна. Але досвідчений детектив сказав би: «Хитрий убивця міг так зробити. Це найкращий спосіб увести в оману тих, хто дійде такого висновку. Убивця лише трохи змінив голос — так, щоб про це згадали опісля. Мовляв, Петтіс говорив так, щоб потім подумали, що то був не він». Вам таке не спадало на думку?

— О, звичайно, — широко усміхнувся доктор Фелл. — Це перше, що спало мені на думку.

— В такому разі ви повинні зрозуміти, що це мене цілковито виправдовує, — кивнув головою Петтіс. — Якби то був я, мені не потрібно було б трохи міняти голос. Почнімо з того, що в тих, хто його чув, не виникло б сумніву опісля, як мені було потрібно. Але мені конче треба було б