Читати книгу - "Безтілесна людина"

— Ні. Залишаю ці подробиці вам, — з гідністю промовив доктор Фелл. — Пригадую лише, хтось сказав, що лікарня відразу за рогом. Гм…

— На Гілфорд-стріт, поруч із дитячою лікарнею, — додав Хедлі. — Тильним боком вона виходить на Каліостро-стріт, так що задні двори, мабуть… Ну, скажімо, п'ять хвилин вистачить для того, щоб машина доїхала до Рассел-сквер. Отже, маємо десяту двадцять. Залишається п'ять хвилин до другого вбивства, і минуло п'ять, чи десять, чи п'ятнадцять таких самих важливих хвилин, відколи Розетта Грімо поїхала в санітарній машині, що забрала батька. Протягом цих хвилин удома Розетти не було. Менген лишався внизу сам. На моє прохання він зробив кілька телефонних дзвінків і не піднімався нагору, поки не повернулася Розетта. Жодного з цих двох я не підозрюю. Дреймен? Дреймена піхто не бачив — як задовго до вбивства, так і після нього. Залишаються Мілз і мадам Дюмон. Гм… Мілз розмовляв з нами принаймні до десятої тридцяти, а згодом до нього приєдналася й мадам Дюмон. Якийсь час обоє вони були з нами.

— Отже, — замислено всміхнувся доктор Фелл, — ми знаємо напевне, що на цей час зроблено нами — і не більше. Знято підозру з тих, хто — ми в цьому певні — не винен. Перед цією складною справою я скидаю капелюха, Хедлі. Між іншим, учорашній обшук Дрейменової кімнати щось дав? Кров на піджаку перевіряли?

— Кров виявилася справді людською, але в Дрейменовій кімнаті нічого підозрілого не знайшли. Правда, натрапили на кілька картонних масок, але всі вони дуже розмальовані, з вусами й витріщеними очима. Такі маски приваблюють дітей. І, між іншим, жодної тілесного кольору. Знайшли багато речей для аматорських дитячих вистав, старі бенгальські вогні, іграшковий театр і таке інше.

— Дешеве й показне, — жартома докинув доктор Фелл, ніби згадуючи про щось приємне. — Чудової пори дитинства, на жаль, не повернеш. О іграшковий театр!.. У мої невинні дитячі роки, Хедлі, коли я тільки почав прокладати свій шлях до слави… У моїх батьків цей термін, між іншим, міг би викликати гостру дискусію… Так ось, я кажу, що в дитячі роки я мав власний іграшковий театр. У нього було шістнадцять сцен, які змінювали одна одну. Дивно, чому в молоді роки уява так поспішав до заключної сцени? Чому?

— Що з вами? — здивовано запитав Хедлі. — Звідки така сентиментальність?

— У мене виникла ідея, — промовив доктор Фелл і, примруживши очі, подивився на Хедлі. — І яка ідея!.. А що з Дрейманом? Ви збираєтесь його заарештувати?

— Ні. По-перше, я не бачу, як би він міг це зробити, та й доказів теж немає ніяких. А по-друге…

— Ви не вірите, що він винен?

— Я цього не кажу, — з властивою йому обережністю провадив Хедлі, — але, гадаю, на нього підозра падав більше, ніж на решту. У кожному разі ми повинні йти далі! Для початку закінчити з Каліостро-стріт, потім з деким поговорити. Нарешті…

Біля входу задзвонив дзвінок, і сонна служниця пішла відчиняти.

— Прийшов якийсь джентльмен, сер, — повідомила вона згодом, зазирнувши до кімнати. — Каже, що хоче вас бачити. Він назвав себе Ентоні Петтіс, сер.

12. Картина

Доктор Фелл, усміхаючись, щось бурмочучи й розсипаючи з люльки, мов із вулкана, попіл, підвівся й так щиро привітав прибулого, що той, здавалося, одразу відчув себе цілком спокійно.

— Прошу вибачити мене за такий ранній візит, джентльмени, — сказав містер Петтіс, легенько вклонившись. — Але не прийти і не скинути з плечей цей тягар я не міг. Знаю, що ви… е-е… шукали мене вчора ввечері. Мушу зізнатися, через це я провів тривожну ніч. — Він усміхнувся. — За своє життя я скоїв тільки один злочин: забув якось поновити ліцензію на собаку. І коли я виходив з ним на вулицю, мені здавалося, що кожен зустрічний полісмен у Лондоні дивиться на мене підозріливо. Я починав нервувати й озиратися. Тож і тепер я подумав: для мене ж буде краще, коли я сам знайду вас. Цю адресу мені дали в Скотленд-Ярді.

Доктор Фелл так люб'язно взяв у гостя пальто й запросив його сідати, що той був майже зворушений.

Містер Петтіс був маленький чоловік із лискучою лисиною і напрочуд густим сильним голосом. Він мав нерпове кістляве обличчя, опуклі розумні очі, смішливий рот і квадратне роздвоєне підборіддя. Петтіс усміхнувся, сів на стілець, стис руки, нахиливсь уперед і, дивлячись у підлогу, заговорив:

— Те, що сталося з Грімо — справа погана. — Повагавшись, він повів далі. — Звичайно, я зроблю все, що можу, щоб допомогти вам. У таких випадках це — казати правду. Е-е… ви хочете, щоб я сів обличчям до світла? — знов усміхнувшись, запитав він. — Крім детективних романів, це мій перший досвід спілкування з поліцією.

— Дурниці, — відповів — також із усмішкою — доктор Фелл і відрекомендував йому присутніх. — Я мав бажання зустрітися з вами й дещо з'ясувати. Що питимете? Віскі? Бренді?

— Трохи зарано, — завагався Петтіс, — але, якщо ви наполягаєте, дякую. Я добре знаю вашу книжку про надприродне в англійській літературі, докторе Фелл. Ви — широковідома людина. Мені такого ніколи не досягти. І цс логічно. — Він замислився. — Атож, це логічно. Але я не зовсім згоден з вами — чи з доктором Джеймсом — що в оповіданні привид завжди має бути лихим…

— Завжди! І чим лихіший, тим краще! — гримнув доктор Фелл. — Мені не потрібні зітхання! Мені не потрібний солодкий шепіт про земний рай! Мені потрібна кров! — Він подивився на Петтіса таким поглядом, що той аж подумав: «Моя кров». — Гм… Я назву головні вимоги до таких оповідань, сер, — вів далі Фелл. — Привид має бути лихим, ніколи не повинен розмовляти, не повинен бути прозорим, не повинен довго залишатися на одному місці, а з'являтися лише на коротку мить, мов із-за рогу, ніколи не повинен з'являтися там, де багато світла, бути академічного чи релігійного походження, мати присмак монастирів чи латинських рукописів. В наші дні існує погана тенденція насміхатися над старовинними бібліотеками та античними руїнами й запевняти, що привиди можуть з'являтися в кондитерських крамничках чи в будках, де продають лимонад. Це називається користуватись сучасними критеріями. Хай так, але спробуйте скористатися тими сучасними критеріями в житті. В наші дні люди бояться руїн і цвинтарів — це всім відомо. Але поки