Читати книгу - "Чорна дошка"

Пішов. Допомагав батькові у стайні, а іноді матері — в полі. Самі чорти відали, що вже там, на тому полі було робити, коли весь врожай зібрано. Але до села приходили резолюції й очільники колгоспу розподіляли колгоспників на працю, а до розподілу входили й польові роботи.

— Та що ж болото дарма місити на тих полях? — допитувалися незадоволено люди.

Йшли визбирувати картопельку розміром зі сливку, бурячки дрібно каліброві, моркву, тонку й вже добряче поїдену чорною гниллю. Усю цю здобич, щедро обліплену масним чорноземом, скидали в мішки. Ті мішки вантажили на підводу, де сидів озброєний Охрім Буженко, що правив за їздового, та в компанії із ним, для більшого «остраху», — насуплений червоноармієць-кацапчук.

— Аби, не дай Боже, хто не напав на такий цінний крам, шо ото ми із земельки випорпаємо. Ач, які стражі! Як це ше та картопля під їхнім поглядом сама в воза не стрибає, — жартували через силу жінки.

— Цить-но там, — спиняв балакуху бригадир — суворий дядько Тихін. — Бо ще й тебе заберуть, багато будеш патякати.

Запізнілий врожай доправлявся в сільську комору, звідкіля, як знали люди, яким очі не заліпиш, усі ті зібрані бурячки й картопельку вивозили поночі кудись у невідомому напрямку. Люди гомоніли, що скидають усе в яр за селом, інші казали, що везуть до міста, аби було з чого борщ варити партійцям, дехто доходив до такого, що молов бозна-що, ніби ту картоплю та ті зморщені бурячки потім держава продає іноземним державам за валюту і лише на тому й тримається.

— Збираємо ми оце все, а вони вимінюють на золото за границею, — шепоче, міцно стискаючи тонкі губи, що вони походять на нитку, одна з нестарих ще жінок.

— Такого та Мордачиха намеле, — бубоніла, зігнувшись у три погибелі, Лесева мати, випорпуючи із землі невеличку картоплинку й кладучи її до прив’язаного на крижі мішка, що волочився по ріллі за збиральницею. І голосно кричала до молодухи Мордачихи: — Аби ти, Ганю, сказала, шо не іноземці, а наш зголоднілий люд оцю картопельку купує, викладаючи усе своє золото, — я б більше повірила.

Жінки озирались навкруги, чи не чує ланкова — комсомолка Ніна. Ні, не чує, ген-ген аж куди подалась — і тут активістка. Комсомолка Ніна працювала швидко, але, йдучи за нею, колгоспниці знаходили ще багато картоплі, пропущеної Ніною.

— Давайте, давайте, бабоньки, трудодні за просто так не дають, — кричала Ніна, ніби відчувши, що от зараз про неї говорять.

Ксенія Карпівна Тернова приходила з поля виснажена — ледь ноги волокла. Часто син ішов її зустрічати і вже мало не ніс додому. Бо що ж тих трудоднів? На полі за цілий день дають їх лиш як за півдня. Щоб на шматок хліба напрацювати, треба добре горба погнути.

Люди по хатах гомоніли про антихриста, що зійшов на землю. Коли збирались біля криниці, лиш про це й мови було. Жінки тулили до грудей дітлахів та злякано дивились на небо.

— Повалили безбожники церкву, а ми й не боронили. От і маємо тепер. Відплату.

— Кажуть, у Писанні сказано, що помремо всі, кінець світу буде на тридцять третій рік од Різдва Христового.

— Так тож не тридцять третій, а тисяча дев’ятсот тридцять… — вгрузав хтось надто розумний у розмову, але ті аргументи не сприймались.

— Ой, Боже ж ти, мій Боже, ой Боже, — бідкались молодиці. — Нас ше Бог боронить — не приходять з тими щупами, а куркулі вже виють.

— Дасть Бог, Богородиця заступиться за нас, грішних. Не ми ж ті церкви валили, не ми дзвони розбивали. А ці чорношкурі ще візьмуть свого.

Жінки стихали й лагідно здоровались із Калюжним та Заболотним, які панками проходили по селу, повз криницю. Калюжний йшов собі далі, а Кузьма Лукич, не приховуючи зневаги, підгрібав до юрбища, яке складалось із беззахисних жінок, та, погрожуючи зброєю, не давав їм розбігатись.

— Ну, шо, баби, обсуждаєте, куда зерно ховати? — питав шкірячись. При цьому тримав у роті криву самокрутку й посіпував перетятою шрамом губою.

Кузьма Лукич підходить до жіночок та ззаду хапає одну із них в обійми, мацає по налитих грудях долонями, розчепіривши п’ятірню. Жінка стоїть сумирно й крутить повільно корбу. Інші застигли в німому очікуванні.

— Ось куда ховать треба, ось куда. Сюди ж по півмішка можна запхати. Ой, баби-баби, в місті роботяги недоїдають, а ви такі всі в тілі.

Заболотний відштовхує від себе попередню жертву та суне на наступну, молодшу й привабливішу, тягнеться рукою до її принад. Дівча, якому, може, й п’ятнадцяти не виповнилось, відскакує, як обпечене лоша, чіпляється за відро, наповнене водою, й хлюпає з нього на комнезамівця. Той форкає, багряніє й хапає дівчисько за косу.

— Стояти! — наказує їй Заболотний.

— Стояти! — здалеку кричить на все горло Калюжний, і Кузьма Лукич одразу скорюється, одпускає дівку й доганяє «вовкулаку», як прозвали селяни начальника буксирки. Вони віддаляються від жінок, начальник незаможників запопадливо розповідає чекісту про тіла обмацаних ним жінок.

Вони ще не встигають зникнути за парканом хати, де тепер живе Заболотний, а до нього жив місцевий куркуль Федір Холодач із родиною — забраний органами революційної законності півроку тому, як жінки розходяться швидко по домівках, згадуючи того Федора, який тепер зі своїми синами, дочками, дружиною та батьками гниє у якійсь совіцькій тюрмі, чи на Колимі, чи де там іще люд гниє по тій непрохідній російській тайзі.

***

Терновий, заклавши руки за голову, лежить горілиць у своєму кутку батькової хати. Ліжко м’яке й духмяне, бо під щільним рядном — збите сіно. У тому сіні: волошки, грабельки, або, як ще їх називають, журавлині носики, м’ята, любисток та ще бозна-які квіточки. Малесенькі. І не густо їх у тому сіні, але ж дух дають знаменитий. Лесь вловлює аромат, навіть лежачи обличчям вгору, що вже казати, коли за звичкою уві сні впинається носом у пласку подушку, також набиту не пір’ям — бо де того пір’я набрати, — а сіном. Батько кашляє на своїй лежанці: застудився й тепер ось уже тиждень отримує по півпайки в колгоспі, бо не може осилити на ногах увесь трудодень. Мати зітхає й по півночі молиться тихо, аби нікого не збудити. Лесь усе це чує. За вікном тихо, як у склепі чи у прірві якій. За цією тишею не спиться. Терен підводиться, пересилює запаморочення в голові та човгає