Читати книгу - "Колекціонер"

— Я хочу з тобою поговорити.

— Так, — сказав я.

— Я випробувала все. Залишилося тільки одне. Я знову оголошу голодування. Не їстиму, доки ти мене не відпустиш.

— Дякую за попередження.

— Якщо…

— О, тут іще є «якщо».

— Якщо ми не домовимося.

Здається, вона чекала.

— Я ще не почув, про що.

— Я готова прийняти те, що ти мене не відпустиш одразу. Але тут, внизу, я залишатися не готова. Я хочу бути в полоні нагорі. Хочу денного світла і трохи повітря.

— Саме так? — запитав я.

— Саме так.

— Від сьогоднішнього вечора, так? — уточнив я.

— Дуже скоро.

— Ну, я, мабуть, покличу теслю, оформлювачів тощо…

Вона зітхнула, а тоді, здається, почала розуміти.

— Не треба так. Будь ласка, не треба так, — вона дивно на мене подивилася. — Це все сарказм. Я не хотіла тебе образити.

Яка вже там різниця, вона вбила всю романтику, вона стала як усі жінки, я більше її не поважав, уже там не залишилося чого поважати. Я знав її штучки: щойно пустити її нагору, то вже все одно що випустити.

Однак я подумав, що цього голодування я також не хочу, тож поки що варто повести гру.

— Наскільки скоро? — спитав я.

— Можеш тримати мене в одній зі спалень. Можеш усюди поставити ґрати й забити дошками. Я б там спала. Потім, може, ти мене зв’язуватимеш, затикатимеш рот і даватимеш інколи посидіти біля відчиненого вікна. Оце і все моє прохання.

— Оце і все! А що всі навколо подумають про ці заґратовані вікна?

— Краще вже мені вмерти з голоду, ніж залишатися тут. Ну в ланцюги мене там нагорі закуй чи що. Тільки дай мені свіжого повітря і денного світла.

— Я про це подумаю, — пообіцяв я.

— Ні. Зараз.

— Ти забуваєш, хто тут господар.

— Зараз.

— Я не можу сказати зараз. Маю подумати.

— Ну, то гаразд. Завтра вранці. Або ти кажеш мені, що я можу піднятися нагору, або я не їм. І це вже буде у-бив-ство, — вигляд у неї був справді лютий і неприємний.

Я просто розвернувся й пішов.

Я міркував про це всю ніч. Я розумів, що мені потрібний час, мені треба повдавати, що я це зроблю. Як то кажуть, для годиться.

Потім я подумаю, що робити, коли дійде до діла.

Наступного ранку я пішов униз, сказав, що над усім подумав, зрозумів її тощо — одну кімнату можна переобладнати, але на це знадобиться тиждень. Я подумав, що вона почне ображатися, але вона сприйняла це нормально.

— Але якщо ти знову тягнеш час, я голодуватиму. Розумієш?

— Я б і завтра зробив, — додав я. — Але тут потрібно багато дощок, особливі ґрати. Щоб дістати це, може, день потрібен.

Вона подивилася на мене отим своїм напруженим поглядом, але я просто пішов виносити відро.

Після того ми цілком непогано ладнали, тільки я весь час мав удавати, що щось роблю. Вона говорила небагато, але не грубіянила. Якось увечері вона захотіла помитись і подивитися кімнату, яку я підготував. Ну, я розумів, що так буде, я приніс дощок і удав, ніби щось серйозне розтіяв з її вікном (то була спальня в глибині). Вона сказала, що хоче собі одне з отих віндзорських крісел[9] (просто як у старі добрі часи, вона про щось прохала), я його добув наступного дня, приніс до неї вниз і показав їй. Ні, внизу воно їй не потрібне, хай воно буде нагорі. Вона сказала, що не хоче нічого з того (з меблів), що в неї є внизу, переносити нагору. Усе було так просто, що далі нікуди. Коли вона побачила кімнату і дірки для болтів, вона, здається, справді повірила, що я збираюся настільки подобрішати, що пущу її нагору.

Думка була така, що я піду вниз і поведу її нагору, ми разом повечеряємо нагорі, а тоді вона ночуватиме першу ніч нагорі, а вранці побачить сонце.

Іноді вона бувала така весела. Я сміявся. Ну, я кажу — сміявся, але я й дуже нервувався, коли настав той день.

Перше, що вона повідомила, коли я прийшов до неї, що вона заразилася від мене застудою, яку я приніс із перукарні, коли їздив до Льюїса.

Вона вся була така бадьора, командувала, звичайно, тихцем посміювалася з мене. Тільки сміятися слід було з неї.

— Ось мої речі на цей вечір. Решту можеш перенести завтра. Там усе готове? — вона вже питала про це в обід, і я сказав: так.

Я відповів:

— Готове.

— То ходімо. Мене треба зв’язувати?

— Тільки одне треба. Одна умова.

— Умова? — Її усмішка щезла. Вона одразу здогадалася.

— Я тут подумав… — почав я.

— Що? — очі в неї просто вогнем горіли.

— Я б хотів зробити кілька знімків.

— Мене? Та ти їх уже багато назнімав.

— Ні, не таких.

— Не розумію, — але я бачив, що насправді вона розуміла.

— Я хочу такі фотографії, як ти була ввечері кілька днів тому, — сказав я.

Вона сіла в кутку свого ліжка.

— Продовжуй.

— І ти маєш позувати так, щоб було видно, що тобі це подобається. Так, як я тобі скажу.

Ну а вона так там і сиділа, нічого не казала. Я подумав, що вона хоча б розсердиться. А вона просто сиділа там і витирала ніс.

— Якщо я зроблю це?

— Я виконаю, що обіцяв, — сказав я. — Я маю себе захищати. Мені потрібні такі фотографії, які тобі було б соромно показати комусь іще.

— Ти хочеш сказати, що я маю позувати для непристойних фотографій, щоб, коли втечу, не наважилася розповісти про тебе поліції?

— Власне, — підтвердив я. — Але фото будуть не непристойні. Просто такі, які ти б не хотіла оприлюднювати. Мистецькі фотографії.

— Ні.

— Я тебе прошу про те, що ти сама, не спитавши, зробила кілька днів тому.

— Ні, ні, ні.

— Знаю я твої штучки.

— Те, що я зробила тоді, було неправильно. Я вчинила так у відчаї, що між нами немає нічого, крім підлості, підозр і ненависті. А це інша річ. Це огидно.

— Я не бачу різниці.

Вона підвелась і пішла в далекий куток.

—