Читати книгу - "Бог ніколи не моргає"

У 1994 році, того дня, коли редактор «Бікон Джорнал» доручив мені колонку, він посадив мене у своєму кабінеті й намагався переконати відмовитися від цього задуму. Він попередив, що, можливо, це не та робота, яку я хочу. Застеріг, що читачі будуть явно недоброзичливими та уїдливими і ображатимуть мене, як тільки зможуть. Редактор не був упевнений, чи я достатньо сильна, щоб витримати таке. Я й сама не була в цьому впевнена, проте все одно погодилась.

Я думала, що не буду засмучуватися, бо просто не зважатиму на противні коментарі. Коли я підпрацьовувала в реабілітаційному центрі для алкоголіків, то якось побачила фільм отця Мартіна під назвою «Лекція». Священик розповідав історії, щоб підбадьорити людей, які проходили реабілітацію. Одна з них була про жінку, яка прийшла до нього зі сльозами на очах, бо її п’яний чоловік назвав її шльондрою.

— Ви б засмутилися, якби він назвав вас стільцем? — запитав отець Мартін.

— Звичайно, що ні, — відповіла жінка.

— А чому?

— Бо я знаю, що я не стілець.

— А хіба ви не знаєте, що ви не шльондра? — запитав священик.

Неважливо, як інші називають вас, важливо, ким себе вважаєте ви. Я вирішила не забувати, хто я, і не реагувати на безпідставну критику. Виявилося, що це важче, ніж я думала. Усі ті дзвінки зачіпали за живе. А бодай же вам, фарисеям, що проклинали мене до десятого коліна і згадували у геть не святих молитвах!

Моя колонка виходила тричі на тиждень, а під текстом красувався мій номер телефону й адреса електронної пошти. Для когось вони слугували запрошенням вилити на мене всю свою злість на начальство, колишніх дружин чи померлих батьків. Найгірші дзвінки я отримувала після другої ночі, коли зачиняються бари.

Якщо вас не зламали читачі, то щорічному ритуалу вручення журналістських нагород це точно до снаги. Кожного року редактори надсилають наші роботи на конкурс. Ви не хочете перейматися нагородами, але всі тільки про них і думають. Медіабізнес притягує людей із надзвичайним самолюбством. Редакції заповнені егоманіяками з комплексом неповноцінності. Ми можемо бути або найкращими, або повними невдахами.

У морі журналістики вас розхитують думки й погляди редакторів, співробітників, джерел інформації, читачів, конкурсного журі і ваші власні сумніви та переживання. У кожного, хто пише, дуже тендітне его — велике, але дуже тендітне. Ми хочемо щодня бачити свої роботи на перших шпальтах, а водночас боїмося, що ми просто нездари.

Я відкрила таємницю, я знайшла спосіб звільнитися від впливу пліток, оцінок, критики, сумнівів і чужих думок: покора. Я не розуміла цього слова до кінця, доки не побачила визначення покори на робочому столі одного з засновників товариства анонімних алкоголіків. 12-крокова програма товариства розроблена так, щоб спонукати людину до покори та служіння іншим.

Доктор Боб завжди тримав перед очима ці слова невідомого автора:

«Покора — це вічний спокій серця. Це означає ніколи не тривожитись.

Це означає ніколи не дратуватись і не сердитись, не хвилюватись і не засмучуватись; ніколи не дивуватись тому, що роблять мені інші, і не думати, що щось роблять мені наперекір.

Це означає бути спокійним, коли ніхто не хвалить мене, коли мене в чомусь звинувачують або зневажають. Це означає мати в душі священний прихисток, куди я можу зайти, зачинити двері та опуститись навколішки перед моїм Отцем, таємно і мирно, ніби в глибокому морі спокою, коли навколо вирують тривоги».

Вічний спокій серця. Це саме те, чого я справді прагну, якщо відкинути всі ті речі, котрі, як мені здається, я б хотіла мати. Спокійно ставитись до того, що мене не хвалять. Це справжня свобода.

Бо життя — не вистава, не змагання за популярність, не боротьба за владу й гроші, не гонитва за славою, одягом і різним мотлохом, за похвалою, нагородами, званнями чи науковими ступенями. Хоч щось із цього переліку матиме для вас значення в кінці? У своїй пісні кантрі-виконавець Джордж Стрейт каже, що ми нічого в цей світ не приносимо і нічого не зможемо з собою забрати. А й справді, я ніколи не бачила катафалка з багажним відділенням, а в жодній труні немає відділення для нагород.

Єдиний спосіб зосередитися на тому, що має значення, — це визначити мету свого життя. Не треба писати довгий, нудний і заплутаний план, як ті, що їх вигадують у компаніях, але все одно не дотримуються. Нехай це буде проста й зрозуміла мета, що слугуватиме основою вашого життя.

Якось я на декілька годин поринула в роздуми, намагаючись знайти свою. Заплющила очі й уявила людей, які прийшли на мій похорон. Дітей, чоловіка, братів і сестер, співробітників, друзів і сусідів. Яким має бути підсумок мого життя?

Я б не хотіла, щоб вони говорили про нагороди, які я отримала за свої твори, або про моє мудре рішення вкладати гроші у фінансовий план, або ж про те, що я була місцевою знаменитістю. Не знаю, як мене згадуватимуть після смерті, але ось що я хотіла б залишити по собі. Я знайшла свою мету — вона у словах молитви святого Франциска Ассизького, які я щоранку промовляю:

«Господи, вчини з мене знаряддя Твого миру.

Де ненависть — вчини, щоб я ніс любов;

де кривда — щоб я ніс прощення;

де сумнів — щоб я ніс віру;

де розпач — щоб я ніс надію;