Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

— Твоя правда, Стівене. Зараз ми їй не дуже потрібні.

Ми стояли мовчечки й дивилися на вогонь. У кімнаті довкола було темно й тихо, тільки шибки на вікнах злегка дрижали від поривів вітру з дощем.

— Огидна ніч.

— Так.

Собака забрів у кімнату й, відсапуючись, умостився навпроти вогнища, захоплено дивлячись на нас обох ізнизу вгору.

— То що ти думаєш? — запитав він. — Про стрижку.

— Я не знаю. Хочеться вірити, що це добрий знак.

— Ця Луїза — дівчина з характером, правда?

Я помітила, як мій чоловік усміхнувся сам до себе. «Тільки не вона», — подумала я, але потім прогнала цю думку геть.

— Так, думаю, що так.

— Вона нам потрібна? Як гадаєш?

Перш ніж відповісти, я ковтнула. Джину на два пальці, зі скибочкою цитрини, й побільше тоніка.

— Хто його знає, — відповіла я. — Не відаю вже, що тепер правильно, а що — ні.

— Вона йому подобається. Я певен цього. Ми розмовляли якось увечері, дивлячись новини по телевізору, і Вілл двічі згадав про неї. Досі такого не було.

— Добре. Але не обнадіюй себе.

— По-твоєму, я себе обнадіюю?

Стівен відвернувся од вогню. Я бачила, як він вивчає мене, певно, помічаючи мої нові зморшки навколо очей, мої тривожно стулені протягом останніх кількох днів губи. Він глянув на маленького золотого хрестика, який тепер завжди був у мене на шиї. Мені не подобалось, коли він так дивився на мене. Я не могла позбутись відчуття, що він мене з кимось порівнює.

— Я просто реально дивлюсь на речі.

— Ти говориш так, ніби справді чекаєш, що це станеться.

— Я знаю свого сина.

— Нашого сина.

— Так, нашого сина. — Більше все-таки мого сина, — спіймала я себе на думці. — Ти ніколи не був по-справжньому близький із ним. На емоційному рівні. Ти був порожнечею, на яку він завжди намагався справити враження.

— Він змінить свою думку, — сказав Стівен. — Часу ще багато.

Ми стояли в кімнаті. Я добре ковтнула, у порівнянні з теплом від полум’я трунок був льодяним.

— Я весь час думаю… — промовила я, пильно вдивляючись у полум’я. — Я весь час думаю, що щось упускаю.

Мій чоловік досі спостерігав за мною. Я відчувала його погляд на собі, але не могла підвести очі. Можливо, він міг доторкнутися до мене тієї миті. Утім, гадаю, для цього ми, мабуть, занадто віддалилися одне від одного.

— Ти можеш зробити лише те, що здужаєш, серденько! — Він надпив зі склянки.

— Я це чудово розумію. Але цього не досить, чи не так?

Він наблизивсь до вогнища й без потреби став ворушити поліна. Я повернулась і тихенько вийшла з кімнати.

Він ніби чекав, що я так зроблю.

Коли Вілл уперше сказав мені, що надумав, то мусив повторити двічі, бо я була переконана, що з першого разу неправильно його зрозуміла. Коли я утямила, що саме він пропонував, я, зберігаючи спокій, сказала йому, що це абсурд, і вийшла з кімнати. Нечесна перевага — піти від чоловіка в інвалідному візку. Між флігелем і будинком дві сходинки, але Вілл не міг проїхати туди без допомоги Натана. Я зачинила двері флігеля й стояла в коридорі, а слова мого сина тихо дзвеніли в моїх вухах.

Не впевнена, але, здається, я простояла так із півгодини.

Він не відступав. За Віллом завжди мало бути останнє слово. Він повторював своє прохання щоразу, коли я приходила побачитися з ним, доти, доки я не почала мало не змушувати себе іти до нього щодня. «Я не хочу так жити, мамо. Не таке життя я хотів для себе. На одужання немає жодної надії, тому це досить правильно прохати допомогти мені гідно покінчити з усім цим». Я слухала його і в’являла, яким він був на ділових зустрічах, його кар’єру, що зробила його багатим та зарозумілим. Це був чоловік, який звик, щоб до нього прислухались. Він не міг змиритися з тим, що я певним чином могла диктувати йому майбутнє, що я знову «стала матір’ю».

Я погодилась через його спробу накласти на себе руки. Не те щоб моя віра забороняла самогубство — просто думка про те, що Вілл попаде в пекло через свою безрозсудність, була жахлива (я вірила, що Бог, милосердий Бог, побачить наші страждання й пробачить нам наші гріхи).

Річ у тім, що ніколи не зрозумієш, як це бути матір’ю, доки не станеш нею. Ти бачиш перед собою не дорослого чоловіка — гордого, неголеного, спітнілого, самовпевненого нащадка, — зі штрафами за паркування, неначищеними черевиками й складним особистим життям. Ти бачиш у ньому одному воднораз усіх людей, якими він колись був.

Я дивилась на Вілла й бачила немовля, яке тримала на своїх руках, засліплена наївною любов’ю, не ймучи віри, що народила нову людину. Я бачила дитятко, що, шукаючи мою руку, вчилося ходити, школяра, який витирав сльози після того, як хтось у класі посміявся з нього. Я бачила вразливість, любов, історію. Саме це він прохав мене знищити — маленького хлопчика й водночас чоловіка — всю цю любов та історію.

А потім двадцять другого січня, коли я засиділась на роботі з нескінченною кількістю крамничних злодіїв, незастрахованих водіїв та заплаканих екс-партнерів, Стівен зайшов у флігель і знайшов нашого сина майже непритомним, його голова схилилась на бильце, а навколо візка було море темної липкої крові. Він знайшов у дальньому коридорі іржавого цвяха, що стирчав на півдюйма з нашвидкуруч прибитої дерев’яної дошки, притиснув до нього свій зап’ясток і рухав ним сюди-туди, доки не підупав на силі. Я дотепер не можу в’явити, яка рішучість керувала ним, хоч, припускаю, він скаженів од болю. Лікарі сказали, що ще б двадцять хвилин, і він міг померти.

«І це не було благанням про допомогу», — з’ясувавши, додали вони.

Коли в лікарні мені сказали, що Вілл житиме, я вийшла в сад і не тямилася від люті. Я гнівалась на Бога, природу, на будь-що, що принесло такий відчай у нашу сім’ю. Тепер мені здається, що я тоді збожеволіла. Того холодного вечора я стояла й кричала в своєму саду, кинувши келих із бренді в Euonymus compactus, мій голос розривав повітря, одбивався від стін замку й відлунював удалині. Я лютувала через те, що все навколо могло рухатись, згинатись, рости й розмножуватись, а мій син — мій сповнений життя, харизматичний, гарний хлопчик — просто існував, страждаючи. Нерухомий, безсилий, закривавлений. Уся краса саду була образливою для мене. Я кричала й лаялась — словами, яких не знала доти.