Читати книгу - "Дівчина у потягу"

Коли повертаюся, Том сидить у їдальні за столом та дивиться щось у комп’ютері. Він у шортах, але без сорочки; коли він рухається, бачу, як грають м’язи в нього під шкірою. Коли дивлюся на нього, у животі пурхають метелики. Я вітаю його, проте він занурився у власний світ. І коли я торкаюся його плеча, він підстрибує. Ноутбук різко закривається.

— Привіт, — вітається він, підводячись. Посміхається, але виглядає стомленим, стурбованим. Забирає в мене Еві, не дивлячись в очі.

— Що? — запитую я. — В чому річ?

— Ні в чому, — відповідає він, а потім повертається до вікна, Еві підстрибує у нього на стегні.

— Томе, у чому річ?

— Ні в чому. — Він повертається та дивиться на мене таким поглядом, що я одразу розумію, про що він збирається казати. — Рейчел. Ще один лист електронною поштою. — Він хитає головою, виглядаючи таким ображеним, таким засмученим — ненавиджу, несила терпіти! Іноді хочеться вбити цю жінку.

- І що вона написала?

Він лише у відповідь хитає головою.

— Пусте… як зазвичай… дурня якась…

— Мені шкода, — промовляю я і не запитую, яку саму дурню вона написала, оскільки знаю, що він мені не відповість. Ненавидить засмучувати мене подібними дрібницями.

— Нічого страшного. Маячня. Звичайна п’яна дурня.

— Боже, вона коли-небудь відчепиться? Чому вона просто не дасть нам бути щасливими?

Він підходить до мене, між нами затиснута наша донечка, і цілує.

— Ми і є щасливі, - запевняє він. — Щасливі.

Вечір

Ми — щасливі. Ми пообідали, поніжилися на газоні, потім надворі стало надто спекотно, сховалися в будинку, поїли морозива, поки Том дивився Ґран-прі. Ми з Еві зробили солене тісто для ліплення, і вона немало його з’їла. Думаю про те, що відбувається в будинку по сусідству, як мені пощастило, як я отримала все, чого бажала. Коли дивлюся на Тома, я дякую Богові, що він мене знайшов, і що я опинилася поряд, щоб врятувати його від цієї жінки. Вона постійно зводить його з розуму, як на мене — вона його виснажила, зробила з нього когось іншого, ким він взагалі не є.

Том відніс Еві у ванну кімнату покупати. Я чую, як вона пищить від захоплення, я знову посміхаюся — майже увесь день посмішка не сходить у мене з губ. Я мию посуд, прибираю у вітальні, розмірковую про вечерю. Щось легке. Смішно, але ще кілька років тому я б зненавиділа навіть думку про те, щоб на день народження залишитися вдома та готувати, а тепер це здається ідеальним життям, яким воно повинно бути. Лише ми втрьох.

Прибираю розкидані на підлозі вітальні іграшки Еві, складаю назад у скриню. Із нетерпінням очікую, коли покладу її сьогодні раніше, надягну ту сорочку, яку мені подарував Том. Потемнішає ще не скоро, проте я запалюю свічки на каміні, відкорковую другу пляшку «Мерло», щоб вино дихало. І тільки-но перехиляюся через диван, щоб закрити фіранку, помічаю жінку, вона схилила голову до грудей та квапливо рухається тротуаром на протилежному боці вулиці. Вона не підводить голови, проте це вона — я певна. Я нахиляюся ближче до вікна, моє серце гучно стукає у грудях, намагаюся розгледіти ліпше, але під цим кутом я її не бачу.

Повертаюся, готуючись кинутися у двері, переслідувати її вулицею, але на порозі стоїть Том, у нього на руках загорнута в рушник Еві.

— З тобою все гаразд? — запитує він. — Що сталося?

— Нічого, — відповідаю я, ховаючи руки в кишені, щоб він не бачив, як я тремчу. — Нічого поганого. Взагалі нічого.

Рейчел

Неділя, 21 липня 2013 року

Ранок

Я прокидаюся з думками про нього. Як не дивно, усе, що відбувається, здається несправжнім. Шкіра свербить. Я би залюбки пропустила келих, але не можу. Потрібно мати ясний розум. Задля Меґан. Задля Скотта.

Учора я зробила над собою зусилля: вимила голову, нафарбувалася. Натягнула єдині джинси, які досі на мене налазять, бавовняну блузку з малюнком та босоніжки на низьких підборах. Добре виглядала. Я постійно собі повторювала, що смішно перейматися через власний вигляд, оскільки менше за все Скотта турбуватиме моя зовнішність, але втриматися не змогла. Вперше я опинюся поряд з ним — для мене ця зустріч була значущою. Більш значущою, ніж мала б бути.

Я сіла на потяг, ми рушили з Ешбері близько о пів на сьому, у Вітні я опинилася на початку восьмої. Пішки здолала Роузберрі-авеню, повз тунель. Цього разу не дивилася усередину — хоробрості не вистачило. Поспіхом пройшла номер двадцять три, будинок Тома з Анною, притиснувши підборіддя до грудей та вдягнувши сонцезахисні окуляри, й благала, щоб вони мене не помітили. На вулиці панувала тиша. Нікого навколо, лише кілька автівок обережно рухалися серединою дороги поміж припаркованих. Це тиха, сонна вуличка, охайна та заможна, тут мешкає багато молодих родин; всі вони близько сьомої вечеряють або сидять на диванах — матуся з татом, а поміж них їхні крихітки — та дивляться «Х-фактор».

Від будинку номер двадцять три до номера п’ятнадцять не більше п’ятдесяти-шістдесяти кроків, однак мені здалося, що я цілу вічність долала цю відстань: ноги, мов свинцем налиті, невпевнена хода, ніби я п’яна, ніби тільки-но підсковзнулася на тротуарі.

Я навіть не встигла постукати, як Скотт відчинив двері, моя тремтяча рука досі піднята вгору, коли він виник на порозі, замаячив переді мною, заповнюючи собою увесь простір.

— Рейчел? — уточнив він, дивлячись на мене згори вниз без жодної усмішки. Я кивнула у відповідь. Він простягнув руку, я потиснула. Жестом запросив мене проходити усередину, але я на мить застигла. Злякалася його. З такої близької відстані він наводив страх: високий, з широкими плечима, добре розвинутими м’язами на грудях та руках. Руки просто велетенські. Мені спало на думку, що він може мене розчавити — зламати шию, ребра — без особливих зусиль.

Пройшла в дім, плечем мимохідь торкнулася Скотта, відчула, як запалали щоки. Від нього тхнуло старим потом, волосся було сплутане, ніби він деякий час не брав душ.

Щойно ми увійшли до вітальні, як мене вразило дежавю, настільки сильне, що майже налякало. Я впізнала і камін, який межував