Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На другому березі 📚 - Українською

Читати книгу - "На другому березі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На другому березі" автора Богдан-Ігор Васильович Антонич. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Поезія. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 55
Перейти на сторінку:
з-за хмари піднеслось,

бач: перед брамою стоїть самітний хтось.

2

«Незнаний приятелю мій, навіщо ждеш,

задивлений в покрівлю хмурих, сивих веж?

Навіщо неспокійний зір підносиш зчаста?»

«Я жду, бо замкнене за брамою є щастя».

«Як довго, гей, як довго, сірий друже, ждеш?

Чи день, чи два, чи три, чи, може, тиждень теж?»

«Не тямлю вже, як довго; від безвічних літ,

вже відколи колишеться на осі світ».

«Скажи твоє імення, брате мій, що ждеш

так довго, довго, цілий вік безмеж,

що навіть згорбилась тобі з утоми спина.

Скажи твоє ім'я!» – «Моє ім'я… людина».

Молитва

Заходить день за днину,

мов сонце за параван далеких гір.

Вже від ждання нас болить зір,

вже сивини на головах є трупі.

…шалом наших душ

ми молимося за нову людину.

Прошак під церквою

Мохнатий, мохнавий, патлатий,

курлапий та клишавий та чеверногий

вилукуваті підігнув під себе ноги

й більмом споглядає на сонячну лату.

Брудний, космогрудий, від бруду

руді підняв груди.

Беззуба щока, спорохнявіле ясно.

О, сонце, всім світить так ясно,

всі рівні є люди.

Велика подорож

Вибираюся в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто,

й не бажаю ні від кого я нічого, й вже ніщо мене

не лякає, хоч у очі зазирає заздрісно ліхтарень сто,

що в вокзалі білім сторожко глядять крізь жовтих шиб пенсне.

Над станційним гамором, мов абажур, наложений склепіння лук.

Навкруги байдужі очі й обоятні[48] постаті незнані,

й кожна з них свій клунок має, й кожна з них несе життя свойого в'юк.

Зі собою тугу заберу свою та радість в чемодані.

Та не знаю, де поїду разом з сірою юрбою тих людей,

де нас потяг завезе гойдаючи, немов малих дітей в колисці.

Срібні рейки-шпаги, вбиті в обрій; поїзд-кінь в ярмі залізних шлей.

Синя далеч хилиться над нами й сонце нам подасть на неба мисці.

А кондуктор, наче ніч, суворий прийде із повагою в купе

й каже нам оправдати до існування право та наш лет.

На банальних лицях пасажирів чудування навкруги тупе,

я подам тоді йому своє без ляку серце як білет.

Кожний день до ланцюга мандрівки раз у раз нам додає по ланці,

та дарма, дарма стараюся пізнати, де кінець йому

і коли, коли наш поїзд стане, до останньої доїде станції,

та спокійно скриню неба з перемучених плечей здійму.

Прощання школи

На вулиці підніс угору вітер

на привітання дня пилюки бовдур,

немовби капелюх із голови.

В очах танок шалений чорних літер.

Гляджу на гір далеких темну говду

та на пісок подвір'я половий.

Зі школи ідучи поворітьма,

несу листок на пошту до рідні.

Дорога завтра вибігне пряма

і вітер в шприхах[49] загуде пісні.

Думок у голові кружляє сто.

Небавом сяду одинцем в гаю,

а нині разом вкидаю з листом

в поштову скриньку молодість мою.

Зелена елегія

Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.

Нині вже інший є світ, може зісталось клейно.

Іноді вийму старий, запорошений, з віршами зшиток,

замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.

Наша гімназ'я стояла на схилі малого узгір'я,

жовта дорога вела просто до річки униз.

В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір'я;

всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.

В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та

тяжко схилили руді, ґонтові, темні чуби.

Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита,

скривлений з віку й біди – комин, мов бляха труби.

Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив,

гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний

хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив,

разом із кригами ніс перші дітвацькі ще сни.

Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд,

пліт із широких делин,[50] кілька зелених смерек,

с'юксів ватага малих у завзятім розігріта бої,

тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.

Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі,

сонця усмішка рясна рідко впадала углиб.

Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі,

в серці співала весна, краща від цьої з-за шиб.

Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв

в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.

Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая

мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.

Пташка співала мальована на паперовій тапеті.[51]

Тихо проходив тут день кроками сірих годин.

Мухи дрімали в задумі в кутку на старім табуреті,

а на підлогу зі жмень вилетів сон не один.

Понад дахами – хмарин розіп'ята муслінова верша,

провесна, таловина, шуми далеких сосон.

Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;

спомин – роса весняна, щастя забутого сон.

Вечором місяць – на стелі неба завішена лампа.

Срібний на хмарі пожар, срібний на місті муслін.

Гомін пісень у заулку об стіни, мов краплями, ляпав,

жалісний бренькіт гітар, вривчастий спів мандолін.

І кучерявилась просива курява над половими

міддю стрічками доріг, що відлітали до гір.

Спомин тих днів, мов джерельна вода, не раз душу вже вимив,

вчора, тепер і торік був як потіха й докір.

Час проминув молодечих пригод, і змаганнів, і бесід.

Вже протікає до дна, вже щораз глибше полин.

Знаю тепер вже, що кожного серце окремий є всесвіт,

кожного правда одна, правда зелених хвилин.

До музи

1

Навіщо ти прийшла до мене

й застукала в вікно?

Навіщо серце б'є шалене,

а думка з ним водно?

Навіщо ти прийшла до мене,

веселкою заблиснула в вікні?

Навіщо серце ти шалене

в ці безпросвітні будиш дні?

2

Тисяча питаннів падає на наші уста,

тисяча шляхів навхрест лягає нам під ноги,

тисяча зірок свої вказує нам дороги,

тисяча вогнів палає, й далі темінь пуста.

І не знаємо, як привітати дні, що грядуть,

моряки сліпі на корабельній світа вежі.

Музо, вигнана за дійсності вузької межі,

чи загубиш у шляхів мільйоні ранішню путь?

3

Я не потраплю, я не зможу, я не зможу для тебе

вирізьблювати, мов діаманти, вірші,

як дні кругом все гірші,

все гірші.

Але я знаю: в цю хвилину непригожу

небавом, може, навіть нині

нараз тебе побачу в

1 ... 30 31 32 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На другому березі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На другому березі"