Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери 📚 - Українською

Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 93
Перейти на сторінку:
і допровадить цю машинерію, — порадив Федірцан.

— Коней, коней сюди! — скомандував Ракетник.

А оскільки цієї прадавньої тяглової сили на фермі не виявилося, то в каланчу кмітливі пожежні впрягли волів і, бемкаючи у старий дзвінок, погналися помаленьку на пожежу.

Наколи дісталися обійстя Гаракаля, у дворі, на місці хліва, сумно дотлівали головешки.

Сам господар стояв на колінах перед згарищем і, схопившись за голову, волав на все село:

— Кедвешко моя, Кедвешко!..

Кедвешка була біллю і радістю, гордістю і загалом усім смислом Павлового життя. Невеличка, міцна, руда, з білими плямами корівчина накликала на себе завидки майже всього Прирічного. Непоказиста на вигляд, вона наділяла щодня Гаракалеву сім’ю чотирма відрами смачного і жирного молока. Сельчани записувались на чергу до Павла кількома роками наперед, аби мати щастя привести у своє обійстя приплід від Кедвешки. І ось тепер корівчина загинула у вогні.

Коли Павло прибіг із косовиці, годі було вже щось порятувати. Хлів, випадково підпалений власними дітьми, уже завалювався. Четверо дужих чоловіків ледь утримали Гаракаля, аби не пірнув у полум’я.

Не було меж чоловіковому горю. Він то волав перед згарищем, то плакав, як дитина. Мужні пожежники спостерігали цю картину і винувато переглядалися. І тут нечистий напоумив старого Федірцана бемкнути в калатало.

Гаракаль одразу притих, обернувся від згарища, червоними від сліз очима глянув на вулицю і, завбачивши біля двору пожежну команду, божевільно замотав головою і схопився за кіл.

— Тепер тільки чорт вас приніс?! — закричав страшно і кинувся на пожежників.

На це трійця, забувши про каланчу і воли, кинулась врозтіч.

Першим дав ногам знати Ракетник. Перепілкою злетів із каланчі та й з надракетною швидкістю полетів понад річкою у бік лісу. Наскільки флегматичним і вайлуватим не був Андрій Моркляник, однак і той не набагато відставав від начальника. Спокуту всіх гріхів прийняв на себе бідний Федірцан. Старому, можливо, і пощастило б, але по дорозі загубив свою нерозлучну пожежну каску. Вернувся за нею, тільки зігнувся, аби підняти — страшний удар межи плечі звалив його на землю. Федірцан відчув, як тріснули старечі ребра, після другого частунку світ померк в очах, і йому привидівся нинішній сон: обв’язаного, безпомічного його, бідолаху, тягнуть на палаючу дзвіницю, і вже ніяка сила не порятує.

…Через кілька днів районне начальство розглядало справу прирічанських пожежників. Роботяги усіма земними й неземними силами клялись у своїй невинуватості і всю відповідальність переадресували на рік активного сонця. Більше того — виявилось, що й самі стали жертвами пожежі. І як незаперечний доказ, притягли з дому на носилках в’язаного-перев’язаного Федірцана. Ракетник гаряче доводив, що у наш час порядні пожежні команди літають на вертольотах, а в їх розпорядженні всього-на-всього стара потрепана лайба.

— А може, у ваше розпорядження виписати космічний корабель? — запитав без тіні лукавства один із перевіряючих.

Тут вся трійця призадумалась.

— А майже, не треба, бо то є, скажу вам, дуже складна машинерія, — висловив загальну думку старий Федірцан, лежачи нерухомо на носилках.

Коротше, вся прирічанська пожежна команда була суворо покарана.

Однак Гаракалеві від того легше не стало. Куди не йде, до чого б руки не доклав, про що б не думав, а в серці болючими сльозами сумні очі Кедвешки. За якийсь тиждень Павло схуд, знидів…

І тут його осяйнуло: а що коли написати про пожежників-мудрагелів до газети фейлетона. Смисл слова “фейлетон” Павло, звісно, не тямив, але в його уяві воно асоціювалось із чимось гірким, пекучим, всевладним. Приміром, минулого року в обласній газеті було видруковано фейлетон про те, як один з бригадирів прирічанського колгоспу ухитрився згноїти майже весь перший укіс сіна. Подіяло блискуче. Через тиждень бригадира зняли, а його місце посів далекий родич Гаракаля. Відтоді слово “фейлетон” набуло для Павла магічної сили, яка карала безвідмовно.

Цілу ніч він вертівся, як в’юн у розсолі, обмірковуючи кожне речення, кожну фразу майбутнього допису. Думалось легко, ясно, а водночас зле і з невимовним болем. На ранок своїми потаємними намірами поділився із дружиною.

— Йшов би ліпше бульбу обгортати на сотини, — співчуваюче похитала головою жінка. — Геть пирієм заросла… А від твоїх писульок який уже тепер толк?

— Аг-г-аа! — люто зблиснув очима Павло. — Твої гаденята моє серце спопелили, а тепер ще й ти вогню підливаєш…

— Які мої — такі і твої, — пробувала заперечити якомога спокійніше дружина.

— Мовчи! — рявкнув Гаракаль. — Мовчи! — повторив ще грізніше, стискаючи п’ястуки. — Ти собі вночі хропеш — божа птиця не сяде на хату, а я око не зімкну! Сон мій згорів із Кедвешкою, а тепер до мене вогонь взявся і так мучить, що живим у землю полізу, аби тільки розверглася переді мною. Бодай би так мучило Ракетника і команду його нещасних калік. Я їх провчу! Я їх пекло пошлю гасити, а не збиткуватися над людським горем! — грозив у пустоту Павло й ще більше запалювався.

Налякана чоловіковим вибухом, дружина потихеньку позадкувала із хати, взяла сапу й подалася через сад на сотини.

— А ти йди, йди! — кричав навздогін із порога Гаракаль. — Обгортай свою картоплю, аби лиш не здичавіла з тобою в’єдно, а мені дай спокій!

Відтак зайшов у хату, взяв учнівський зошит, олівець й знеможено сів за стіл. Деякий час віддихувався, а далі непевною рукою вивів на першій сторінці: “Про горе єдного порядочного чоловіка з Прирічного і лайдаків з пожарної команди Ракетника”. Під назвою вже більш каліграфічним почерком дописав: “Фийлетон”. На цьому Гаракаля мовби смачно гупнули по голові. Думки, які так легко і світло плелися Павлові вночі, тепер, завбачивши аркуш паперу, вперлися, як норовисті бики рогами, і ні за яку молитву не хотіли лізти на папір. Гаракаль і сяк і так вертівся на стільці, кілька разів лягав на ліжко, заплющував очі, потім, як дзига, крутився довкола стола, а в голові то безмежна пустота і безгоміння — жодна думка не шелесне, то суцільний хаос, як у божевільному млині — все крутиться, вертиться, лязготить, а просвітку нема. Павло у безсилій люті гепнувся на стілець і втупився бездумним поглядом у чистий зошит. Чипів над столом довго, доки раптом не відчув, як через вікно хтось пильно, вперто дивиться йому у потилицю і паралізує мозок. Гаракаль насилу оглянувся, і десь під серцем зійшов боязкий холодок — через шибки, із нижнього кінця двору, на нього німо зорило і ніби прорікало смолянисто-чорним оком згарище. Гаракаль враз аж зсутулився, потихеньку перетяг стіл у протилежний куток кімнати і знову зосередився. І тут, хоча й із великими потугами, біль Павла почав виливатися на папір. Мало-помалу олівець

1 ... 30 31 32 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"