Читати книгу - "Остання любов президента"

— Ви! Я відправляв його вам, а мені вже повернули з підписом...

— Передаси його мені почитати! Один з нас на час його підписання був хворий...

— Це ж ви, — щиро вирвалося у віце-прем’єра. — Ви ж хворіли...

А урядовець продовжував викликати до себе найновіших українців. Вони підходили, смиренно схиливши голову. Як і має бути у церкві. Брали паспорти й поверталися у стрій.

«Нашого полку прибуло», — подумав я й зітхнув.

І відчув у грудях якусь незручність. Ніби моєму серцю стало в грудях тіснувато.

Вже виходячи надвір, побачив хижі об’єктиви трьох кінокамер. Усі головні канали країни сьогодні ж увечері пустять все це у ефір! Чим це пахне?

Свіже, підігріте втомленим літнім сонцем повітря ніжно, по-жіночому, торкнулося мого обличчя. В мене не було жодного бажання думати про цю церемонію, про її трансляцію на Першому Національному та про реакцію, яка напевне не примусить себе чекати. Український православний Ахмед Захір Шах — з цього у кращому випадку незле посміються. Гірше буде, коли цей указ вирине у якій-небудь газетці, як постріл стартового пістолета. Стріляти ж гарантовано будуть у мене!..

58

Київ. 1 березня 1985 року.

Вранці мама повезла брата Дмитра до ще одного професора-психіатра. А я вдяг білу сорочку, випрасувані штани, теплий светр. А далі вже кутався як тільки міг, аби противитись морозу, бо лютнева погода поступово перейшла в березневу, не загубивши дорогою жодного градуса Цельсія.

Я знав, що є люди, яким хочеться жити по-іншому, які не схвалюють і не вітають політику партії. Я чував, що вони збираються ночами на кухнях і розповідають політичні анекдоти. Мені навіть доводилось чути ці анекдоти, але особливо смішними вони мені не здавалися. Але уявити собі, що старий, котрий у землянці не має навіть кухні, теж один з них, я не міг. Одначе, мені було цікаво. I я знову рушив на Труханів до Давида Ісааковича.

Вітру не було. Міст стояв нерухомо, вкритий сніговою кіркою, котра тріщала під ногами. Цей міст завжди викликав у мене подив і повагу своєю зимовою самотою. От і зараз я дивився під ноги, намагаючись побачити свіжі сліди. Але кірка була суцільною. Може, на цей острів можна потрапити іншим таємним шляхом. I саме іншим шляхом прийдуть туди до Давида Ісааковича люди на якусь зустріч?

Люди дійсно прийшли іншим шляхом і раніше за мене. У землянці було тепліше, ніж завжди, а на столі замість портвейну стояло три пляшки кефіру. На ліжку старого сидів бородатий чолов’яга, поважний з виду, з крупним носом. Він не був старий роками, але помітно напускав на себе зайву серйозність. На табуретці праворуч, закинувши ногу на ногу, влаштувався худорлявий чоловік з орлиним носом та з уже назначеною лисиною. Навіть синій шерстяний спортивний костюм з білими лампасами не міг приховати того факту, що ніякого відношення до спорту цей чоловік не мав. Третій гість був невисокий та кругленький, з усміхненим обличчям, з рум’янцем на щоках.

— Це Сергій, — відрекомендував мене старий. — Я вам про нього розповідав.

— Отець Василій. — Давид Ісаакович указав з повагою на бородатого. Інших відрекомендував простіше. — Ілля та Федір.

Я присів на табуретку та налаштувався слухати якусь розумну бесіду.

Але замість цього Давид Ісаакович витяг з-під ліжка пачку вафельних рушників і охайно поклав її поруч із кефіром.

— Ну, з Богом, — пробасив отець Василій і почав роздягатись. Інші вчинили так само.

— Ну, а ти чого? — запитав мене старий.

— А чого це? — Я кивнув на майже голу компанію. У моєму мозку заметушився острах. Мені уявилося, що зараз наді мною відбудеться чоловіче зґвалтування, про які мені час від часу доводилося чувати.

— Давай-давай! — квапив мене старий. — Треба поспішати.

— Куди?

— До ополонки! Я її вранці прочистив. Якщо знову затягне кригою — подряпаємося!

«А-а! — подумки видихнув я з полегшенням. — Виходить, моржі, а не гомики!»

І ми пішли снігом босоніж один за одним, тримаючи в руках рушники. Я йшов останнім і з дивним відчуттям дивився на біліючі, тремтячі при ходьбі чоловічі зади. Мені вони видалися напрочуд вразливими. І таким самим здавався я сам собі. Разом з холодом у мене закрався інший страх, страх перед холодною водою.

— Хрещення на п’яну голову не приймають, — сказав мені отець Василій на краю ополонки. Сказав — і легенько штовхнув рукою. І полетів я в обпікаючий холод. Іскри води замиготіли перед очима, вп’ялися у шкіру. Я почав колотити руками по місиву з води та льоду, озирнувся. Зустрівся поглядом зі старим, який стояв голою синюватою мумією на краю ополонки.

— Під воду не пірнай, бо течією занесе під кригу! — сказав він.

А я вже дерся нагору, залазив на кригу, намагався віджатися, але крига тріскала, дряпаючи мені руки. І вже коли вибрався, я нарешті побачив глибоку подряпину на правому лікті.

Старий подав мені рушника. Моє тіло, натерте наждачно-вафельним рушником, почервоніло. Але відчуття холоду поступово минуло. Натомість у тілі виникла кволість, а в голові — байдужність.

Отець Василій повісив мені на шию срібний хрестик.

— Спасіння твоє було дивом Господнім, — сказав він, кинувши погляд на старого. — А тепер ти й сам став рабом Божим. Нехай благословляє тебе Господь.

Занурились потім в ополонку й інші. Причому найдовше бовтався у воді старий. Кректав, охав, ахав.

— Мені це корисно! — примовляв він. — Мені це — як помідорам консервація! Продовжує життя!

Мої підозри на початок здорового способу життя не виправдались. Повернувшись у землянку, першим ділом усі випили по чарці горілки «За славу Господню». Давид Ісаакович запив горілку кефіром, а інші не запивали.

— Ви зараз будете розмовляти про політику? — запитав я за столом.

На мене здивовано подивились.

— Про політику нехай розмовляють земляні хробаки, — промовив отець Василій. — Ми будемо розмовляти про життя. Бо життя — це любов!

59

Київ. Березень 2004 року.

Усю ніч під моїм вікном вили коти. Може, якби це були собаки, їхнє виття не дало б мені виспатися. Але котячий спів просто навіював у мою дрімоту конкретні думки, і я легко, ніби ненавмисно, відгонив ці думки з одного краю своєї підсвідомості на інший.

А вранці, коли моя італійська кавоварка зашипіла, вприскуючи у кухонне повітря аромат арабіки, зателефонувала Світлана.

— У мене новини, — дуже серйозно