Читати книгу - "Шоколад із чилі"

З Адріаном усе було по-іншому, бо досі вони ніколи не дарували одне одному різдвяних подарунків, і Лінка не знала, чого їй сподіватися. Що, коли він купить їй щось шикарне, наприклад, парфуми в безмитній крамниці в аеропорту (від такого дарунка вона б точно не відмовилася!)? У такому випадку вона не може обійтися якимсь дріб’язком. А може статися так, що якраз вона розщедриться, а хлопець вручить їй ганчір’яного оленя. Зітхнувши, Лінка увійшла до «Емпіку».

Почала шукати натхнення на другому поверсі, серед канцтоварів. Проте єдине, на що натякав увесь асортимент відділу, то це на минущість. Календарі на будь-який смак, різного розміру й товщини оточували, здавалося, звідусіль. І раптом Лінка вгледіла календар із п’ятдесятьма двома репродукціями творів мистецтва, по одній на кожен тиждень. Поруч — інформація про художника й картину. Визолочені по краях, ледь кремові сторінки. І палітурка, що нагадувала стару, ледь потерту шкіру. Із замочком на магнітику. Побачивши таке диво, Лінка відчула, як закалатало серце, а коли уздріла ціну, серце аж затріпотіло, бо календар коштував майже двісті злотих. Дівчина швиденько подумки перелічила свої заощадження. Трохи назбиралося, бо завдяки праці в пана Антонія їй вдалося непогано заробити. Віднедавна він навіть попрохав, щоб вона приходила щодня й проводила з ним кілька годин. Пан Дарек не заперечував, навпаки! Вручаючи їй платню, сказав, що завдяки їй батько пожвавішав, і взагалі, атмосфера вдома виразно покращилася. Отож у Лінки була досить значна базова сума, як висловився б який-небудь економіст. Але ж треба було ще дати мамі гроші за ліцей та повернути Адамові борг… Ліцей не чекатиме, але, може, Адам… Попрохала касирку відкласти календар, бо він був єдиний, і помчала додому. Єдина надія, що Адам погодиться.

Цікаво, а куди всі поділися? Може, вийшли? Світло не горіло, а двері до вітальні були зачинені.

— Агов, є хтось удома? — погукала Лінка. І тоді зі спальні почулося якесь шарудіння й придушений сміх. За мить двері відчинилися й на порозі з’явилася мама.

— А що ти тут робиш о цій порі? — поцікавилася вона. — Ти ж мала повернутися ввечері.

— О якій такій порі? А де Кай? І Адам? Мені треба в нього дещо запитати.

Що це з мамою? Виглядала вона якось дивно.

— Кая забрала бабуся й вони пішли по крамницях. Вона вирішила купити йому щось із гарного одягу на Різдво. А Адам…

— Привіт, — озвався той із-за маминої спини. На ньому було якесь вбрання, що, висловлюючись мовою театру, порушувало глядацьку перцепцію. Та все ж Лінка зрозуміла, що то була сорочка, але вбрана навиворіт.

— Гм, — Лінка замалим не вибухнула сміхом. — Я не хотіла вам заважати. Зараз піду, от тільки…

— Ми спали, — Адам вдав, наче позіхає. — А що ти хотіла?

— Ну… це особиста справа, — багатозначно глянула на нього Лінка.

Адам почалапав за пасербицею на кухню. Лінка сіла біля столу, глянула на вітчима поглядом пораненої лані, а тоді пояснила суть проблеми. А що той здавався дещо присоромленим, то дівчина знала, що він, найімовірніше, погодиться. Так і сталося.

— Може, я просто скасую тобі цей борг? Замість різдвяного подарунка.

Лінці стало трохи прикро. Не тому, що вона була жадібна, просто в ній наче прокинулася велика дитина. Минулого року Адам подарував їй фотоапарат, найкращий, найбажаніший подарунок на світі. Може, це й була гарна ідея із цим боргом, тим більше в її скрутній матеріальній ситуації, але… Вона просто любила отримувати подарунки. Що вдієш, не можна мати всього відразу. І все ж Лінка зізналася собі, що це вирішило її передсвяткові проблеми. Дає можливість купити подарунок Адріанові, а що стосується мами, то дівчина пригадала, що десь має купон на знижку в одній із популярних мереж магазинів. Купон подарувала їй колись Інес, у якої не було жодної потреби користуватися тридцятивідсотковою знижкою.

Дорогою до «Емпіка» Лінка ще встигла подумати, що сама щойно отримала подарунок, якого не сподівалася. Може, між мамою й Адамом знову все буде, як раніше? Може… Вона навіть мріяти про таке боялася, щоб, бува, не зурочити.

«І що тут вибрати?» — думала Лінка, роздивляючись сорочки, блузки, светри, усе дібране за кольорами, новеньке, спокусливе. До крамниці увійшов якийсь чоловік, мабуть, шукав подарунок для дружини, і відразу попрямував у бік білизни. Ні, ну не можна ж купити матері труси! А може, це? Нічна сорочка, срібляста, прикрашена делікатним мереживом? Глянула на ціну, відняла тридцять відсотків, навіть не дуже дорого. Підійшла до каси.

— Перепрошую, у мене є такий купон на знижку.

— Знижки не додаються, — відказала огрядна блондинка за касою.

— Як це — не додаються?

— Ми не додаємо знижок за купонами до інших знижок.

— Але ж ця сорочка не уцінена.

— Уцінена, — відповіла касирка. — Усі товари переоцінено на десять відсотків з нагоди новорічних свят. Отож у вас виходить десятивідсоткова знижка.

— Але купон на тридцять процентів.

— Я ж пояснила, що це не враховується. Купони діють лише на той товар, який не було уцінено.

— А де його можна знайти? — поцікавилася Лінка якомога ввічливіше.

— Та я ж кажу, що всі товари… — касирка позіхнула. — Приходьте з купоном тоді, коли не буде переоцінок.

— Але купон діє лише до кінця року.

— Тут я вам нічим не допоможу. То що — купуєте?

— Купую, — кивнула Лінка. Нічого не вдієш, дешевше вона тут нічого не знайде.

* * *

Вона чекала на нього від самого світанку, навіть раніше. Власне, від учорашнього вечора чи попереднього ранку, та насправді — добрячих кілька місяців. Тепер Лінка розуміла, що таке очікування, і чому воно таке приємне. Усе, що потрапляло в поле її зору, кожна вулиця, кожне дерево, яке вона проминала, чекали разом з нею. Лінка помішувала ложечкою чай, і цей чай був наче обітницею всіх чаїв, які вони невдовзі питимуть разом. У сріблястому дзеркалі ложечки відбивалося усміхнене Лінчине обличчя. Коли на небі з’являлося сонце — то була гарна прикмета. І те, що не падав сніг, теж віщувало, що все має бути добре. Усе сприяло тому, щоб Адріанів літак безпечно приземлився й не запізнився. Лінка по-іншому мила голову, інакше вибирала одяг. Зазвичай вона не переймалася своїм гардеробом, але нині… Нарешті, ще в піжамі, подалася радитися. Мама з Адамом шепотілися за столом, може, цілувалися? «Навіть удома годі почуватися вільно», — подумала Лінка, проте усміхнулася, спершу до себе, потім матері й вітчимові.