Читати книгу - "Останнє бажання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я мусив послухатися голосу розуму — тоді…
Не послухався.
Гадав, що вибираю менше зло. І вибрав — менше зло. Менше зло! Я — Геральт із Ривії. Знаний також як Різник із Блавикену.
Ні, Йолю. Не торкайся моєї руки. Контакт може вивільнити в тобі… Можеш побачити…
А я не хочу, щоб ти побачила. Не хочу знати. Знаю своє приречення, яке крутить мною, наче вир. Моє приречення? Воно йде за мною крок у крок, але я ніколи не озираюся.
Петля? Так, здається, Неннеке це відчуває. Що мене смикнуло там, у Цинтрі? Як я міг ризикувати так по-дурному?
Ні, ні і ще раз ні. Я ніколи не озираюся. А до Цинтри не повернуся нізащо, оминатиму її, як гніздище чуми. Ніколи туди не вернуся.
Ге, якщо я правильно порахував — той дітвак мав би народитися у травні, десь коло свята Белетейн. Якби так дійсно сталося, то був би нам цікавий збіг обставин. Бо Єнніфер теж народилася в Белетейн…
Ходімо вже, Йолю. Смеркає.
Дякую, що ласкаво поговорила зі мною.
Дякую тобі, Йолю.
Ні, нічого не сталося. Почуваюся добре.
Просто чудово.
ПИТАННЯ ЦІНИ
I
Відьми́нові приставили ніж до горла.
Він лежав, плаваючи у мильній піні, з головою, відкинутою назад, на слизький край дерев’яних ночов. У роті відчував гіркий смак мила. Ніж, тупий, як півтора нещастя, болісно шкріб його по борлаку, з хрускотом просуваючись до підборіддя.
Цирульник, із міною митця, що усвідомлює народження шедевру, шкрябнув ще раз, суто для годиться, а потім обтер йому обличчя куснем лляного полотна, змоченого в чомусь, що могло бути наливкою на дяглиці[22].
Геральт устав, дозволив, щоб служка вилив на нього шаплик води, обтрусився, вийшов із ночов, залишаючи на цегляній підлозі сліди мокрих стіп.
— Пане, рушник, — служка цікаво зиркнув на його медальйон.
— Дякую.
— От одіж, — промовив Гаксо. — Сорочка, ногавиці, штани, вамс. А осьо чоботи.
— Ви, каштеляне, про все подумали. А у своїх чоботях не можна?
— Ні. Пива?
— Охоче.
Одягався він неквапом. Дотик чужого, шорсткого, неприємного одягу до напучнявілої шкіри псував добрий гумор, якого він набрався, лежачи в гарячій воді.
— Каштеляне?
— Слухаю вас, пане Геральте.
— А не знаєте, нащо те все? Ну, нащо я тут потрібен?
— Це не моя справа, — відповів Гаксо, скоса поглядаючи на служок. — Я маю вас зодягнути…
— Ви хотіли сказати, переодягнути.
— …Зодягнути і завести до королеви на бенкет. Убирайте вамс, пане Геральте. І сховайте під ним відьми́нський медальйон.
— Тут ще мій стилет лежав.
— Але вже не лежить. Він у безпечному місці, так само ваші обидва мечі й усе добро. Туди, куди ви йдете, ідуть без зброї.
Відьми́н знизав плечима, обтягуючи на собі тісний пурпуровий вамс.
— А це що? — спитав, показуючи вишивку спереду убору.
— А, саме воно, — промовив Гаксо. — Ледь не забув. Під час бенкету ви зветеся вельможним Равіксом із Чотиривуглів. Як почесний гість, сядете по правиці королеви, так вона собі зичить. А тут, на вамсі, — то ваш герб. На полі золотому ведмідь чорний, крокуючий, на ньому панна в шатах блакитних, з волоссям розпущеним і руками здійнятими. Мусите це запам’ятати, хтось з гостей може бути поведений на пункті геральдики, часто таке трапляється.
— Ясно, запам’ятаю, — серйозно відповів Геральт. — А де це, Чотиривугли?
— Достатньо далеко. Ви готові? Можемо йти?
— Можемо. Скажіть ще, пане Гаксо, з якої нагоди цей бенкет?
— Королівні Паветті виповнюється п’ятнадцять років, то, за звичаєм, наїхали претенденти на її руку. Королева Каланте хотіла б її видати за когось із Скелліге. Нам залежить на спілці з остров’янами.
— А чого саме з ними?
— На тих, хто з ними в спілці, вони нападають рідше, ніж на інших.
— Поважна причина.
— Але не єдина. У Цинтрі, пане Геральте, традиція не дозволяє жіночого правління. Наш король Регнер умер скількись років тому від моровиці, а королева вдруге заміж не хоче. Наша пані Каланте — розумна пані і справедлива, але що король, то король. Хто ожениться з королівною, той засяде на престолі. Добре б, якби трапився міцний муж. А таких треба шукати на островах. Вони там — тугий народ. Ходімо.
Пройшовши половину галереї, що оббігала малий і порожній внутрішній дворик, Геральт зупинився, розглянувся.
— Каштеляне, — сказав. — Ми самі. Кажіть, нащо королеві відьми́н. Ви повинні щось знати. Бо як не ви, то хто?
— На те, нащо всім іншим, — буркнув Гаксо. — Цинтра така сама, як інші країни. І вовкулаки в нас є, і василіски, та й мантикора знайдеться, як пошукати добре. Тому й відьми́н придасться.
— Не крутіть, каштеляне. Нащо королеві відьми́н на бенкеті, і то ще перевдягнений у блакитного ведмедя з розпущеним волоссям?
Гаксо теж розглянувся і навіть перехилився через балюстраду галереї.
— Щось злеє коїться, пане Геральте, — прошепотів. — Себто, в замку. Якесь страхіття.
— Яке страхіття?
— Ну, яке? Страховисько. Кажуть, щось мале, горбате і в голках, як їжак. Уночі замком блукає, ланцюгами брязкає. Стогне і йойкає в кімнатах.
— А ви бачили?
— Ні, — сплюнув Гаксо. — І не хочу бачити.
— Вигадуєте, каштеляне, — скривився відьми́н. — Щось воно купи не тримається. Ми йдемо на заручини, на бенкет. І що я там маю робити? Пильнувати, щоб з-під столу не вискочив горбань і не зайойкав? Без зброї? Виряджений як блазень? Ех, пане Гаксо.
— Думайте собі, що хочете, — насупився каштелян. — Мені веліли нічого вам не казати. А ви просили, то я й сказав. А ви, мовляв, вигадую. Вельми чемно.
— Даруйте, пане каштеляне, я вас образити не хотів. Лишень дивувався.
— Ну то перестаньте дивуватися, — Гаксо відвернув голову, далі насуплений. — Ви тут не на те, щоб дивуватися. І щиро вам раджу, пане відьми́не, коли королева накаже вам догола роздягтися, дупу на синьо помалювати і повіситися в сінях вниз головою, як канделябр, то так і робіть, не дивуйтеся і не вагайтеся. Інакше може бути з вами зле. Зрозуміло?
— Зрозуміло. Ходімо, пане Гаксо. Хай там як, а я після купелі зголоднів.
II
Коли не рахувати короткого формального привітання, в якому він був названий «паном Чотиривуглів», королева Каланте не обмінялася з відьми́ном жодним словом. Учта ще не розпочалася, бенкетарі все ще сходилися, а герольд гучно про них сповіщав.
Стіл був прямокутним, величезним, могло за ним поміститися з сорок людей і ще трохи. Чільне місце займала королева Каланте, сидячи на троні з високою спинкою. Справа від неї засів Геральт, зліва — сивий бард із лютнею, званий Дрогодаром. Два почесні крісла зліва від королеви залишалися вільними.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє бажання», після закриття браузера.