Читати книгу - "Знак Зорро"

— У мене немає грошей із собою, люб’язний розбійнику, але я дістану їх для вас! — молив він. — Я принесу їх, куди ви скажете, куди ви побажаєте.

— Мовчати, худобо! — крикнув сеньйор Зорро. — Я не хочу твоїх грошей, клятвопорушник! Я знаю все про фарс, розіграний на суді в Реіна де Лос-Анджелес; я маю спосіб дізнаватися про подібні речі негайно. Отже, який чернець обдурив тебе, га? Брехун і злодій! Це ти шахрай! І вони дали старому чоловікові п’ятнадцять батогів через брехню, що ти наплів. А ти поділився із суддею грішми, шахрайськи отриманими від ченця.

— Клянуся святими!

— Не треба! Досить ти надавав брехливих клятв. Йди вперед!

Торговець підкорився, тремтячи наче в лихоманці. Сеньйор Зорро швидко зліз з коня. Підручний торговця стояв біля візка з побілілим від страху обличчям.

— Уперед! — знову скомандував сеньйор Зорро.

Спочатку торговець підкорився, але раптово почав молити про милість, тому що сеньйор Зорро витяг з-під свого довгого плаща батіг, яким поганяють мулів, і тримав його напоготові в правій руці, тоді як у лівій у нього був пістолет.

— Повернися спиною! — скомандував він.

— Милосердя, добрий розбійнику! Хіба я повинен бути побитим після того, як був пограбований? Невже ви мордуватимете чесного купця через злодійкуватого ченця?

Перший удар, і торговець пронизливо закричав від болю. Його останнє зауваження, здавалося, додало сили руці розбійника. Другий удар, і торговець впав на коліна на курній дорозі.

Тоді сеньйор Зорро засунув пістолет за пояс, підійшов ближче, лівою рукою схопив торговця за волосся так, щоб підняти його, а правою сипав важкі удари батогом по спині. Він хльостав доти, доки міцне плаття і сорочка торговця не розірвалися і кров не просочилася наскрізь.

— Це тому, хто дає брехливі клятви і змушує карати чесного ченця! — крикнув сеньйор Зорро.

Потім він звернув свою увагу на підручного.

— Без сумніву, молодий чоловіче, ви виконували тільки накази свого хазяїна, коли брехали перед суддею, — сказав він. — Але вас треба провчити, щоб бути чесним і справедливим незалежно від обставин.

— Пожалійте, сеньйоре, — завив підручний.

— Хіба ви не сміялися, коли мордували ченця? Хіба ви не напилися, святкуючи покарання бідної людини, отримане нею за те, чого вона не зробила.

Сеньйор Зорро схопив юнака за барки, повернув його кругом і міцно вдарив по плечу. Хлопчисько пронизливо закричав і потім почав пхикати. Він одержав усього п’ять ударів батогом, тому що сеньйор Зорро, очевидно, не хотів доводити його до непритомності. Нарешті він відкинув хлопчиська від себе і згорнув свій батіг.

— Будемо сподіватися, що ви обидва будете пам’ятати цей урок, — сказав він. — Сідайте у візок і їдьте, і коли розповідатимете про цю подію, то говоріть правду, інакше я почую про це і покараю вас знову. Дивіться, щоб я не почув, що п’ятнадцять або двадцять людей оточили і тримали вас, поки я стьобав.

Підручний підхопився у візок, його хазяїн пішов за ним, вони хльоснули коня і сховалися в хмарі куряви в напрямку до Сан-Габріель. Сеньйор Зорро дивився їм услід якийсь час, потім підняв свою маску, витер піт з обличчя і знову сів на коня, пристебнувши батіг до сідла.

Розділ XXIII

ЩЕ ПОКАРАННЯ

Сеньйор Зорро швидко поскакав до вершини пагорба, під яким розлягалося село. Там він зупинив коня і подивився вниз на селище. Було майже темно, але він міг досить добре бачити те, що хотів. У таверні Горіли свічки, і звідти лунали хрипкі звуки пісні і голосних жартів. Гарнізон був освітлений, і з деяких будинків доносився запах їжі, що готується.

Сеньйор Зорро поїхав далі, спускаючись з пагорба. Досягши краю площі, він пришпорив коня і кинувся до дверей таверни, перед якою зібралося з півдюжини людей; більшість з них були напідпитку.

— Хазяїне! — крикнув він.

Спочатку ніхто з юрби коло дверей таверни не звернув на нього особливої уваги, думаючи, що це який-небудь подорожній кабальєро, що бажає освіжитися. Хазяїн поспішно вискочив, потираючи свої жирні руки, і близько підійшов до коня. Тут тільки він побачив, що вершник був у масці, і що дуло пістолета погрожувало йому.

— Чи тут суддя? — запитав сеньйор Зорро.

— Так, сеньйоре.

— Стійте, де стоїте, і гукніть його. Скажіть, що тут є кабальєро, який хоче поговорити з ним щодо однієї справи.

Переляканий хазяїн покликав суддю, і звістка була передана усередину. Суддя вийшов, спотикаючись і запитуючи голосно, хто відірвав його від приємного заняття. Перечіпаючись, дійшов він до коня, поклав на нього руку і, подивившись вгору, побачив два блискаючі ока, що дивилися з-під маски. Він відкрив рота, щоб крикнути, але сеньйор Зорро вчасно попередив його.

— Ні звуку, або ви вмрете! — сказав він. — Я прийшов, щоб покарати вас. Сьогодні ви винесли вирок людині, що була невинна. Тим більше, що ви знали про її безвинність, і весь суд був тільки фарсом. За вашим наказом він одержав відому кількість батогів. Ви одержите таку ж розплату.

— Ви насмілюєтеся…

— Мовчати! — скомандував розбійник. — Ви, там біля дверей, підійдіть сюди, — покликав вій.

Усі наблизилися юрбою, більшість з гуляк були поденники і подумали, що цей кабальєро хоче дати їм яку-небудь роботу і має гроші, щоб заплатити за неї. У темряві вони не помічали маски і пістолета, доки не опинилися біля коня, а тоді було вже пізно відступати.

— Ми зараз покараємо цього несправедливого суддю, — сказав їм сеньйор Зорро. — П’ятеро з вас схоплять його, підведуть до стовпа посеред площі і там прив’яжуть. Перший, хто стане вагатися, одержить заряд свинцю з мого пістолета, а моя шпага розправиться з іншими. І — жваво, ворушіться!

Зляканий суддя почав кричати.

— Смійтеся голосніше, щоб його крику не було чути, — наказав розбійник, і люди засміялися щосили, хоч у їхньому сміху і почувався особливий відтінок.

Вони схопили суддю за руки, підвели його до стовпа і прив’язали ременями.

— Ви вишикуєтеся в ряд, — наказав їм сеньйор Зорро, — візьмете цей батіг, і кожний з вас ударить його по п’ять разів. Я спостерігатиму, і якщо побачу хоч раз, що батіг упаде легко, покараю вас. Починайте!

Він кинув батіг першій людині, і покарання почалося. Сеньйор Зорро не знайшов недоліків у способі, яким воно виконувалося, тому що в серцях поденників панував страх, і вони стьобали сильно й охоче.

— І ви також, хазяїне, — сказав сеньйор Зорро.

— Він посадить мене потім у в’язницю за це, — бідкався хазяїн таверни.

— Що ви виберете, в’язницю чи труну, сеньйоре? — запитав