Читати книгу - "Утрачений світ"

Що ж нам лишалося робити? Запасів харчів, поновлюваних полюванням, поки що вистачало, але ж настане час, коли вони вийдуть. Місяці за два розпочнеться дощовий сезон, і наш табір знесе водою. А скеляста стіна була тверда як граніт, і вирубати в ній сходинки на таку височінь — забрало б більше часу, ніж мали ми в своєму розпорядженні, та й сил на це у нас не вистачило б. Нічого дивного, що ми того вечора тільки похмуро перезирались якусь часину, а тоді, сказавши одне одному всього по кілька слів, уклалися спати. Пригадую, що останнє враження перед тим, як заснути, залишилось у мене від Челенджера. Обхопивши голову руками, вія присів розкаряч наче величезна жаба коло багаття і так заглибився у свої міркування, що не відповів навіть на моє «добраніч».

Але коли ми віталися вранці, то вже був зовсім інший Челенджер: його постать променилася радістю і самовдоволенням. Сідаючи снідати, він дивився на нас з удаваною скромністю, і очі його, здавалося, хотіли сказати: «Я знаю, що заслуговую на найбільшу вдячність з вашого боку. Тільки прошу, не висловлюйте її, не примушуйте мене червоніти». Його борода віддималася, груди були випнуті, праву руку він засунув за борт куртки. Він, певно, уявляв себе на одному з вільних п'єдесталів у Трафальгар-сквері, де його постать стала б ще одним пострахом для городян Лондона.

— Еврика! — скрикнув він, зблиснувши білими зубами крізь чорну бороду. — Можете поздоровити мене, джентльмени, і поздоровте також один одного. Проблему розв'язано!

— Ви знайшли шлях нагору?

— Насмілююсь думати, що так.

— А де ж саме?

Замість відповісти, Челенджер тицьнув пальцем на самотню шпилясту скелю праворуч від нас.

Обличчя наші — мов принаймні — витяглися. Що на скелю можна видертися, ми йому вірили. Але ж між нею й плато лежало провалля!

— Ми ніяк через це провалля не переберемося, — зітхнув я.

— В усякому разі, ми добудемось вершини скелі, - сказав Челенджер. — А там я, можливо, розкажу вам про один засіб, що його намислив мій винахідливий розум.

Поснідавши, ми розпакували Челенджерів клунок з альпіністським знаряддям. Звідти професор видобув кружало цупкого легкого каната в сто п'ятдесят футів завдовжки, залізні гаки, клямри та інше причандалля. Лорд Джон уславився як альпініст, професор Самерлі також відбув не одну високогірну експедицію, тож серед нас трьох я один був новак у цих справах. Проте моя сила й відвага мусили компенсувати брак досвіду.

Завдання це я не назвав би аж надто важким, хоч бували хвилини, коли волосся на моїй голові ставало лубом. Перша половина сходження була досить легка, але дедалі скеля стрімкішала, і останні п'ятдесят футів ми дерлися, в'їдаючись ногами й руками в кожен найменший прискавок, у кожну найнепомітнішу щілину між камінням. Ні я, ні Самерлі нізащо не долізли б до вершини, якби не Челенджер. Хоч який він був грузький, а проте першим видряпався туди і кинув нам канат, обв'язавши його круг дерева на вершку скелі. За допомогою цього каната ми швидко подолали нерівну стіну й опинилися на невеличкому вкритому травою майданчику футів двадцять п'ять у перетині.

Перше, що впало мені в очі, коли я трохи віддихався й озирнувся навкруги, був незвичайний вигляд місцевості, якою ми нещодавно пройшли. Під нами, простягаючись на неосяжний обшир і зливаючись із блакитного млою на крайнебі, лежала чи не вся бразильська рівнина. Найближче до нас був довгий схил, засіяний великим камінням та зарослий папоротниковими деревами. Далі, за горбовиною, я бачив жовто-зелені бамбукові хащі, крізь які ми продерлися, а ще далі рослинність ставала густішою й переходила у величезну пущу, либонь, на добрі дві тисячі миль.

Я, наче сп'янілий, милувався цим чарівним краєвидом, коли на моє плече лягла важка рука професора.

— Сюди подивіться, мій юний друже, — сказав він. — Vestigia nulla retrorsum![2] Візьміть собі за правило ніколи не оглядатись назад, завжди дивіться вперед, де нас чекає славетна мета.

Я обернувся в бік плато. Переді мною слалося плоскогір'я, покрайня смуга його, заросла зеленою торочкою кущів та поодинокими деревами, була так близько, що аж не вірилося: невже туди не можна добратися? Провалля, яке відділяло скелю від плато, мало приблизно футів сорок завширшки, але для нас то було однаково, що й сорок миль. Я обхопив однією рукою стовбур дерева й нахилився над безоднею. Десь далеко внизу стояли ії дивились на нас дрібненькі постаті індіанців. Крутизна внизу здавалася такою самою недосяжною, як і та, що була перед нами.

— Це й справді цікаво, — почув я нараз позад себе скрипучий голос професора Самерлі.

Озирнувшись, я побачив, що він з неабиякою цікавістю розглядає дерево, за яке тримався. Його рівна кора й невеликі жилкуваті листки нагадали мені щось дуже знайоме.

— Та це ж бук! — скрикнув я.

— Атож, підтвердив Самерлі. — Паш земляк у цій далекій країні.

— Не тільки земляк, дорогий мій сер, — озвався Челенджер, — ба навіть — коли дозволите поширити вашу алегорію — ваш спільник. Цей бук урятує нас.

— А, міст! — здогадався лорд Джон.

— Достеменна правда, друзі мої, — міст. Не дурно ж минулої ночі я цілу годину обмірковував наше безпорадне становище. Пригадую, я мав якось нагоду зауважити нашому юному другові, що Джордж Едвард Челенджер почуває себе найкраще, коли його заженуть у тісний кут. А вчора ми всі опинились у тісному куті, ви ж не будете цього заперечувати. Але там, де розум діє у злуці з енергією, це завжди дає добрі наслідки. Через це провалля треба перекинути міст. Оце ж він і є перед вами!

Ідея справді була блискуча. Дерево мало не менше шістдесяти футів заввишки, і якби воно впало так, як нам хотілося, перебратися через провалля було б не важко. Вибираючись на скелю, Челенджер узяв з собою топірця. Тепер він зняв його з плечей і простяг мені.

— У нашого юного друга є й м'язи, і витривалість, — промовив він. — Гадаю, в цій справі він буде корисний, як ніхто інший. Прошу, одначе, обмежити ваші поривання й робити тільки те, що я вам казатиму.

За його вказівками я зробив на дереві декілька зарубок, щоб воно падало в бажаному напрямі. Верхів'я його з природи хилилось у бік плато, і це полегшувало наше завдання. Ми з лордом Джоном взялися по черзі до роботи, і менш ніж за годину, гучно закректавши, бук завалився й занурив своє верхнє гілля в хащах з протилежного краю безодні. А сам стовбур відкотився від прикорня, аж здавалося, ще одна жахлива мить, і він полетить