Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Биті є. Гоцик 📚 - Українською

Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Биті є. Гоцик" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 70
Перейти на сторінку:
ривок уперед, до ще спекотнішої Андалусії. І під гарячим іспанським сонцем Гоцик почав вірити в обіцяні скарби.

Спочатку закинув Ілії, який схуд за останній місяць мандрів до кісток:

– Давай так… Я віддаю тобі шкатулку і відпускаю на всі чотири сторони. А ти розповідаєш, де ті скарби.

– Ні, – знічувався Ілія. – Разом дійдемо.

– Навіщо ти мені? Однаково не бачити тобі скарбів. Мені пообіцяв. За шкатулку. То на! Тримай і прощавай. Повертайся додому.

– Ні, – уперто хитав Ілія кучерявою башкою.

І Гоцик повірив: щось знає… Крокував покрученими гірськими дорогами, розмірковував уголос:

– Коли у мене буде багато грошей, витрачу їх на радість.

– Що це – радість?

– А по-різному. Сьогодні, може, напитися вволю. Завтра людям пороздавати. Маму не забути. Тата… Післязавтра – брати уроки гри на гітарі. І коня купити… Обов’язково куплю коня. Чи багато коней.

– Маячня, – дратувався Ілія. – Коли у мене буде багато грошей, я побудую замок на сорок кімнат. На високому березі біля моря.

– Навіщо тобі сорок кімнат? Однаково житимеш в одній. Ну, ще кухня, вітальня… Кабінет, якщо кеба варить. Більше не потрібно.

– Потрібно.

– Дурниці. Інші кімнати стоятимуть порожніми, а ти, економний, тільки витрачатимеш на них гроші. Наймеш людей, аби в них прибирали. А там, дивишся, тільки те й робитимеш, що служитимеш своїм кімнатам.

– Усі багаті… так живуть.

– Бідахи! Я так не хочу.

– Навіщо ж тобі скарби?

– На радість…

Суперечка робила коло і поверталася до точки відліку.

– І що таке радість? – тоскно питав Ілія, згадуючи тихий шепіт у нічній тиші і тоскний плач Міліци з роду Црноєвичів.

Перший напад незбагненної бурхливої радості стався з Гоциком на кордоні між Мурсією і Андалусією. Увесь день відсипалися у красивих незнайомих кущах. Під вечір умилися у потічку і Гоцик за звичкою подерся на камінь, аби зверху прикинути, куди далі сунути. Вдивився у невеличку долину поміж пагорбів, задихнувся.

– Блін, вони…

Зіскочив з каменя, потяг Ілію у долину.

– Та бігом! Швидше, брате! Ти бачив андалусійців? Найстаріша порода коней на землі. Вдвічі дорожчі за «арабів». Красені…

Ілія котився вслід за Гоциком у долину, та бачив не коней – ромів. Біля невисокої скелі у низинці розкинувся справжній циганський табір. Замість шатер на галявині – з десяток стареньких автівок з причепами, фургонами і трейлерами. Одні виглядали геть обдертими, другі новішими, а один – певно, ватажка хітанос – сяяв блискучою білою фарбою і навіть мав нікельовані сходинки від дверей. Автівки скупчилися півколом, у середині палало вогнище, балакучі жінки розвішували випраний одяг на довгій мотузці. Чоловіки колупалися у двигуні однієї з автівок, всюдисуща замурзана дітлашня із вереском ганяла галявиною, і тільки одна нечесана дівчинка рочків трьох поважно сиділа на яскравих бебехах, курила самокрутку.

Ілія не любив циган.

– Навіщо ми туди потикаємося? – бурчав. – Вуха брехнею наб’ють, кишені випотрошать і поготів.

– Не бійся, – задьористо сміявся Гоцик. – Я до ромів підхід маю.

Витягував шию, та роздивлявся не табір, ковзав поглядом по оливкових деревах, під якими стригли вухами двійко сірих, крутобоких андалусійців. Певно, роми знали їм ціну: сховати у тінь, поставили перед ними відра з прохолодною водою. Мале циганча розчісувало одному з коней гриву.

– Розуміють… – схвильовано шепотів Гоцик.

Роми зустріли незваних гостей ворожо. Заґелґотіли: геть, геть.

Гоцик згадував слова ромської мови, почутої від рома Петра на хуторі за Сеймом, старанно пояснював:

– Люди добрі! Я тільки коней роздивлюся. Гарні коні.

– Купи! – від юрби відділився кремезний дядько років шістдесяти з сивою кудлатою бородою і немалою золотою цяцькою у вусі. Примружив око, дивився на незнайомця вивчально.

І Гоцик без сумнівів віддав би за андалусійців і шкатулку, і золото, та в дупі припікало: дивися, хлопче… Аби живим звідси забратися.

– Роздивлюся спочатку, – сказав бородатому.

– Дивись!

Гоцик йшов до коней, дихати забув. Бачив андалусійців тільки в атласі кінських порід та по телевізору, як не рахувати трагічний випадок у рідній Нехаївці. Та кінь у Паниному дворі був немолодим, сумним, а ці двоє вражали не тільки блискучою шерстю, густою гривою, специфічним вигином граціозних ший… Від них пашіло енергією молодості.

– Знаєш андалусійців? – бородатий ішов поряд із Гоциком, зиркав на нього уважним оком. – Ще двісті років тому їх тільки королі мали. Купиш?

– Купив би. Та я сам здалеку… – обережно завів Гоцик. – Мені до коня документи потрібні. Аби через кордон…

Бородатий розсміявся, поманив Гоцика до сяючого білою фарбою трейлера. Гоцик завівся, йшов за ромом.

– Брате! А я?! – почув розгублений голос Ілії.

Гоцик озирнувся: Ілія тупцював на безпечній відстані від ромів-коней.

– Посидь отут. Я скоро, – кивнув на невеличкий обшарпаний причіп із фанерними стінами і полікарбонатним прозорим дахом.

– Не ходи! – гукнув Ілія.

– Не сци! – відповів Гоцик.

У розкішному трейлері ромівського ватажка тільки мартіні з оливкою не вистачало: вдумливо розділений простір виокремлював модернову кухню з усіма сучасними гаджетами, невеличку вітальню зі шкіряним диваном і яскраво-червоними подушками, спальню і навіть WC.

Бородатий витяг зі звичайної пластикової папки, якими завалені всі офіси світу, купу паперів. Ось! Ось! Чи оцю бомажку глянь. Ми тобі все красиво напишемо. І про базовий рівень тренування, і про змагання, титули. Печатку намалюємо яку завгодно. І до коней то ніяким боком. То для прикордонників, бо коні і без паперів самі за себе кажуть: справжні андалусійці! Кращих важко знайти! Ти ж, бачу, кумекаєш.

– У мене діло є, – сказав Гоцик. – По гроші йду… Повертатимуся, до вас завітаю. Бережіть їх для мене. Викуплю.

Ром розсміявся.

– Викупиш?! Та ти й за ціну не спитав?!

– То скажіть.

– П’ятдесят тисяч євро за двох. Чотирирічні. Хлопець і дівчинка. Дешево віддаю.

– Нормально, – відповів Гоцик. – За місяць тут будете?

Ром затрусив бородою: хтозна… Витягнув з кишені мобільний: номер мій запиши, я – Пауло, мене всі роми знають. Тільки запитай: де Пауло? Кожен хітанос підкаже. Десь та перетнемося…

– Завдаток залиш, – закинув.

– Не маю грошей при собі, – Гоцик розвів руками, вискочив з трейлера, пішов до коней.

Гладив по довгих шиях, шепотів:

– Дочекайтеся… Я вас заберу. Присягаюся.

І довго так стояв би, та роми заґелґотіли: йдіть геть та з грошима повертайтеся.

– А ти чого такий знервований? – запитав Гоцик Ілію, коли низинка з циганським табором лишилася вже далеко позаду.

– Поки ти за коней торгувався, мене божевільна ледь не задушила.

Гоцик тільки розсміявся: гарна смерть, коли тебе жінка душить.

– Навіть якщо стара й німа?! – рознервувався Ілія.

Сидів собі біля обшарпаного причепа з фанерними стінами, трусився, та за хвилину роми перестали звертати на нього увагу. І коли навіть циганським дітлахам набридло показувати

1 ... 30 31 32 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Биті є. Гоцик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Биті є. Гоцик"