Читати книгу - "Понеділок починається в суботу"

їв. На столі перед ним диміла велика фотографічна кювета, ущент наповнена пареними висівками. Не звертаючи ні на кого особливої уваги, він зачерпував висівки широкою долонею, м’яв їх пальцями, як плов, і утворену кульку запихав до рота, рясно посипаючи крихтами бороду. При цьому він хрусткотів, цмокав, рохкав, схрапував, схиляв голову набік і мружився, неначе від величезної насолоди. Час від часу, не перестаючи ковтати і давитись, він починав хвилюватись, хапав за краї чан з висівками та відра з відвійками, що стояли поряд із ним на підлозі, і щоразу присував їх до себе ближче і ближче. На іншому кінці стола молоденька відьма-практикантка Стелла з чистими рожевими вушками, бліда й заплакана, з тремтячими губками, нарізала буханці хліба величезними куснями і, відвертаючись, підносила їх Вибігаллі на витягнутих руках. Центральний автоклав був розкритий, перекинутий, і навколо нього розтеклася чимала зеленкувата калюжа.

Вибігалло раптом промовив нерозбірливо:

— Гей, дівко… це-во… молока давай! Лий, значиться, просто сюди, у висівки… Сіль ву плє, значиться…

Стелла поквапно підхопила відро і плюснула в кювету молочні відвійки.

— Ех! — вигукнув професор Вибігалло. — Посуд малий, значиться! Ти, дівко, як тебе, це-во, просто в чан лий. Будемо, значиться, з чана їсти…

Стелла почала перевертати відра в чан із висівками, а професор, схопивши кювету, як ложку, заходився черпати висівки і запихати в пащеку, яка розкривалась неймовірно широко.

— Та ж зателефонуйте! — жалібно закричала Стелла. — Він же зараз усе доїсть!

— Телефонували вже, — сказали в натовпі. — Ти краще від нього відійди все-таки. Йди сюди.

— Ну, він прийде? Прийде?

— Сказав, що виходить. Калоші, значиться, надягає і виходить. Відійди від нього, тобі кажуть.

Я, нарешті, зрозумів, у чому річ. Це не був професор Вибігалло. Це був новонароджений кадавр, модель Людини, невдоволеної шлунково. І дякувати Богу, бо я вже було подумав, що професора розбив мозковий параліч. Як наслідок напруженої роботи.

Стелла обережненько відійшла. Її схопили за плечі та втягнули в натовп. Вона сховалася за моєю спиною, вчепившись мені у лікоть, і я одразу ж розправив плечі, хоча не розумів ще, у чому річ і чого вона так боїться. Кадавр жер. У лабораторії, наповненій людом, стояла неймовірна тиша, і було чутно тільки, як він сопе і хрускотить, неначе кінь, і шкребе кюветою по стінках чана. Ми дивилися. Він зліз із стільця та занурив голову в чан. Жінки відвернулися. Лілечці Новосмєховій стало погано, і її вивели в коридор. Потім ясний голос Едика Амперяна промовив:

— Добре. Будьмо логічні. Зараз він прикінчить висівки, потім доїсть хліб. А потім?

У передніх рядах виник рух. Натовп потіснився до дверей. Я починав розуміти. Стелла сказала тонесеньким голоском:

— Ще оселедцеві голови є…

— Багато?

— Дві тонни.

— Добре, — сказав Едик. — І де ж вони?

— Вони повинні подаватися по конвеєру, — повідомила Стелла. — Тая пробувала, а конвеєр поламаний…

— Між іншим, — сказав Роман голосно, — уже дві хвилини я намагаюся його пасивізувати, і абсолютно безрезультатно…

— Я теж, — признався Едик.

— Тому, — сказав Роман, — було б дуже добре, якби хто-небудь з особливо бридливих зайнявся налагодженням конвеєра. Як паліатив. Є тут хтось ще з магістрів? Едика я бачу. Ще хтось є? Корнєєв! Вікторе Павловичу, ти тут?

— Немає його. Може, за Федором Симеоновичем збігати?

— Я думаю, поки що не варто турбувати. Впораємось якось. Едику, давай-но разом, зосереджено.

— В якому режимі?

— У режимі гальмування. Аж до тетанусу. Хлопці, допомагайте всі, хто вміє.

— Одну хвилинку, — сказав Едик. — А якщо ми його пошкодимо?

— Так-так-так, — втрутився я. — Краще не треба. Нехай уже він краще мене зжере.

— Не хвилюйся, не хвилюйся. Ми будемо обережні. Едику, давай на дотиках. В один дотик.

— Почали, — сказав Едик.

Стало ще тихіше. Кадавр вовтузився у чані, а за стіною перемовлялися і постукували добровольці, котрі намагалися полагодити конвеєр. Минула хвилина. Кадавр виліз із чана, втер бороду, сонно подивився на нас і раптом спритним рухом, неймовірно далеко витягнувши руку, хапнув останній буханець хліба. Потім він розкотисто відригнув і відкинувся на спинку стільця, склавши руки на величезному здутому череві. Його обличчям розлилося блаженство. Він посопував і безтямно усміхався. Він був безсумнівно щасливий, як буває щасливою украй стомлена людина, діставшись нарешті до бажаного ліжка.

— Подіяло, здається, — з полегшеним зітханням сказав хтось у натовпі.

Роман із сумнівом підібрав губи.

— Я так не думаю, — ввічливо сказав Едик.

— Може, в нього заведення скінчилося? — сказав я з надією.

Стелла жалібно повідомила:

— Це просто релаксація… Пароксизм задоволення. Він скоро знову прокинеться.

— Слабаки ви, магістри, — сказав мужній голос. — Пустіть-но мене, піду Федора Симеоновича гукну.

Усі перезиралися, невпевнено усміхаючись. Роман замислено грався умклайдетом, катаючи його на долоні. Стелла тремтіла, шепочучи: «Що ж це буде? Сашко, я боюся!» Що стосується мене, то я випинав груди, супив брови і боровся з палким бажанням зателефонувати Модестові Матвійовичу. Мені страшенно хотілося зняти з себе відповідальність. Це була слабкодухість, і я був безсилий перед нею. Мод ест Матвійович уявлявся мені зараз зовсім в особливому світлі, і я з надією згадував захищену минулого місяця магістерську дисертацію «Про співвідношення законів природи та законів адміністрації», де зокрема доводилося, що раз по раз адміністративні закони з огляду на свою специфічну непорушність виявляються більш дієвими, ніж природні та магічні закономірності. Я був переконаний, що варто було би Модестові Матвійовичу з’явитись тут і заволати на упиря: «Ви це припиніть, товаришу Вибігалло!» — як упир негайно би припинив.

— Романе, — сказав я недбало, — я думаю, що в крайньому випадку ти здатен його дематеріалізувати?

Роман засміявся і поплескав мене по плечу.

— Не бійся, — сказав він. — Це все іграшки. З Вибігаллою тільки зв’язуватись не хочеться… Цього ти не бійся, ти он того бійся! — Він вказав на другий автоклав, що мирно поклацував у куті.

Тимчасом кадавр раптом неспокійно заворушився. Стелла тихенько вискнула і притиснулася до мене. Кадаврові очі розплющилися. Спершу він нагнувся і зазирнув у чан. Потім погримів порожніми відрами. Потім завмер і якийсь час сидів нерухомо. Вираз вдоволення на його обличчі змінився виразом гіркої образи. Він припинявся, швидко обнюхав, ворушачи ніздрями, стіл і, витягнувши довгого червоного язика, злизнув крихти.

— Ну, тримайтеся, хлопці… — прошепотіли в натовпі.

Кадавр запхав руку в чан, витяг кювету, оглянув її з усіх боків і обережно відкусив край. Брови його стражденно підвелися. Він відкусив ще шматок і захрустів. Обличчя його посиніло, немовби від сильного роздратування, очі зволожились, але він кусав раз за разом, поки не зжував усю кювету. Майже хвилину він сидів у задумі, мацаючи пальцями зуби, потім повільно пройшовся поглядом по