Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Врешті, кожен з реемігрантів, мабуть, бачив причини приїзду до Радянської України по-своєму. Були свої резони і у П. Христюка, який згодом писав: «Наша група – «віденців» – стала на становищі нової програми лівих укр. соц. – рев. (що її було надруковано в журналі «Борітеся – поборете») і повороту на Радянську Україну.

Нова програма визнавала радянську систему влади, де в чому наближалась до Комуністичної програми, але в основному була не комуністична. Програма не визнавала принципу пролетарської диктатури, обстоювала принцип так званої робітничо-селянської демократії, загострювала національне питання тощо…

Серед нас виникли суперечки щодо питання: для чого повертатись, в якій формі провадити на Україні співпрацю з Радвладою. Частина (Шраг, В. Залізняк і я) пропонували повернутись організовано, всім разом, задекларувавши на Україні своє ставлення до Радянської влади і своє бажання стати до співпраці. Але решта (Грушевський, Чечель і Жуковський – члени закордонної партійної делегації) відкинули цю пропозицію.

Ухвалено було їхати неорганізовано, хто коли зможе, не виступати з декларацією і не посідати на Україні відповідальних посад…

Повернення відбулось неорганізовано. Першим поїхав Штефан, потім 1922 р. – Чечель, Жуковський та В. Залізняк. Я повернувся на Україну (разом з кооператором Крекотнем, з яким укупі працював у віденському Радянському представництві) року 1923-го».

Сам П. Христюк свідчив, що він і його колеги по партії повернулись «як радянці, для праці з радянським урядом». За його словами, в Україні з'ясували, що «немає й ґрунту для віденської програми. Це привело нас до переконання ліквідувати яку-будь партію, які-будь зв'язки з есерівщиною, наслідком цього рішення і було надруковано у «Вістях» заяву «віденців» і тих, що до них приєднались, про розрив зв'язків з есерівщиною».

Характерно, що сам Павло Оникійович не приховував у зв'язку з цим певної конфліктності ситуації: «Черкаський та Лизанівський були особливо невдоволені з моєї різкої постановки питання, заявивши, що вони можуть здискредитувати мою ліву позицію тепер вказівкою на участь в уряді Директори тощо, що викликало з мого боку лист до ред. «Вістей», який, проте, не був оголошений…»

У травні 1924 р. в газетах було оприлюднено документ, що одержав назву «Декларація 66-ти» (за кількістю осіб, котрі його підписали). Це був заклик до української інтелігенції співпрацювати з Радянською владою, використовувати наявні можливості для національно-культурного будівництва. У підготовці цього документа брали участь О. Попов, В. Мазуренко, М. Чечель, В. Баланін, М. Шраг, а також П. Христюк. Він же був і серед учасників наради в школі імені К. Маркса, на якій ухвалили декларацію.

Очевидно, П. Христюк добре розумів, що саме повернення в Україну на умовах, висунутих більшовицькою владою, було компромісом. Неминучими були й інші, наступні компроміси. Одначе він приймав їх в умовах тодішньої партійно-державної лінії на «українізацію», яка для нього на практиці означала дерусифікацію.

З весни 1923-го до 1925 р. П. Христюк працював інспектором Українського банку.

За активного сприяння О. Шумського П. Христюк одержав призначення до Державного видавництва України, де, як член правління, чимало зробив за три роки для поширення, популяризації українського письменства. Та й сам займався науково-публіцистичною діяльністю. У 1925 р. вийшли друком його розвідки «1905 рік на Україні» і «Соціальні мотиви творчості М. Хвильового», кілька видань витримала його праця «Нарис історії класової боротьби та соціалізму» (в 3-х частинах). Він був також автором розвідок «Селянські виступи та війни», «Письменницька творчість В. Винниченка» (вийшла у видавництві «Рух» 1928 p.), «Домарксистське освітлення творчості Квітки» (1928), «Дві книжки» (вийшла у журналі «Червоний шлях» 1929 р.), «Про роман Смолича» (1930), «Літературознавчий метод професора Дорошкевича» (1931), «Образ нової жінки в сучасній літературі» (1931) та багато інших, частину з яких було підписано псевдонімом П. Костенко.

Звичайно, між П. Христюком – автором «Заміток і матеріалів до історії Української революції» і автором названих вище та інших праць є велика різниця. Останній постає людиною, змушеною постійно співвідносити свої думки і висновки із тією політико-ідеологічною системою координат, в якій доводилося існувати. Однак частина праць, підготовлених в умовах УСРР, також не побачила світ, залишилась в рукописах.

Його виступи в пресі далеко не всім подобались. Особливо це стосувалось позитивних рецензій про творчість «ваплітянців» (зокрема, М. Хвильового та Г. Епіка). А у зв'язку з публікацією у журналі «Вапліте» (1927, № 5, с 194—203) статті П. Христюка «Розпеченим пером» вибухнув скандал, після якого йому не лише пригадали «націоналістичне минуле», а й почали стверджувати, ніби він ідеологічно спрямовує ВАПЛІТЕ.

У такій обстановці ВАПЛІТЕ невдовзі ухвалила резолюцію про саморозпуск, а П. Христюк у грудні 1928 р. змушений був залишити ДВУ і перейшов на роботу до народного комісаріату фінансів.

1931 року П. Христюк перейшов на роботу до Інституту літератури імені Т. Шевченка на посаду наукового співробітника.

Одночасно він був секретарем журналу «Літературний архів». Та попрацювати йому тут довго не довелось: у березні 1931 р. він був заарештований за обвинуваченням в участі в «контрреволюційній організації, яку пізніше буде названо Українським національним центром – УНЦ.

7 лютого 1932 р. Павло Оникійович постановою Колеги ОДПУ СРСР за сфабрикованою справою був засуджений на 5 років позбавлення волі. Постановою Особливої наради від 21 січня 1935 р. йому було визначено 3 роки заслання у Північний край. Згодом він був звільнений, але волі так і не побачив: З листопада 1936 р. його знову заарештували. З вересня 1937 р. Особлива нарада НКВС СРСР засуджує його до 8 років позбавлення волі. Однак відбути цей термін йому не судилося. Як свідчать документи, він помер 29 вересня 1941 р. у «Севвостлаге» Архангельської області.

Лише 1989 p., як і всі інші 50 засуджених у справі УНЦ, Павло Оникійович Христюк був реабілітований.

Сьогодні історику дуже непросто збагнути, чому до новітнього перевидання творчого спадку П. Христюка, який є бібліографічною рідкістю, так і не доходить черга. Особливо це впадає у вічі на тлі того, як книжкові полиці переповнюються численними передруками праць його сучасників революційної доби – С. Петлюри, П. Скоропадського, В. Липинського, І. Мазепи, О. Доценка, М. Омеляновича-Павленка…

Праці П. О. Христюка

Замітки і матеріали до історії Української революції. – Прага, 1921. Т. І.; Т. П.; Т. III.; T. IV. –