Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

Пiд час воєнних рокiв у складi шахтарського корпусу вiдбулися iстотнi змiни. Наприклад, у 8 гiрничих округах Донбасу (без Областi Вiйська Донського), де в травнi 1917 р. було зайнято 157,3 тис. осiб, на долю вiйськовозобов’язаних припадало 45,8%, вiйськовополонених – 26,4%, жiнок – 0,4%, пiдлiткiв – 7,4%[264]. За даними профспiлкового обстеження 58 копалень, розташованих у рiзних частинах Донецького басейну, у вереснi 1917 р. з 24646 гiрникiв 27,6% складали вiйськовополоненi, 3,19% – жiнки, 6,26% – пiдлiтки.[265]

Бiльше 225 тис. осiб, у т. ч. 35 тис. службовців, працювало на залiзницях, що проходили територiєю «українських» губернiй.[266]

Страйки

Страйки займали чільне місце серед інших форм розхитування існуючого державно-політичного устрою. Усього для найбільш «активного» в цьому сенсі періоду – вересня – жовтня 1917 р. – нами було виявлено 122 страйки в основних індустріальних центрах Південно-Західного краю (власне, 124, якщо врахувати всеросійські страйки залізничників та компанії «Зінгер»), в яких взяло участь принаймні 250 тис. осіб.

Характерними особливостями страйків у зазначений період були ті, що в них брали участь головним чином робітники, зайняті на дрібних підприємствах (з числом працюючих менше 100). Близько половини відомих нам страйків були організовані профспілками, які об’єднували найменш кваліфікованих та низькооплачуваних робітників, а також службовців. Ці категорії найманих працівників страйкували виключно з економічних причин. Їх вимогами були підвищення заробітної плати, покращення умов праці тощо. Найбільшу кількість страйкуючих при цьому дали страйки всеросійський залізничний[267], а також київський та до певної міри в Донецькому басейні. Їх учасники також висували вимоги соціально-економічного характеру: запровадження 8-годинного робочого дня та робітничого контролю, підписання колективного договору.

З осені 1917 р. існуючі форми та методи соціального партнерства в промисловій зоні південно-західних губерній перестали працювати. Якщо до цього часу вимоги запровадження 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці, укладення колективних угод тощо так-сяк або задовольнялися, або за згодою сторін відкладалися до «кращих часів» (тобто до кінця війни), то у вересні—жовтні сторони ніби перестали чути одна одну. Висуваючи «буденні» для умов військового часу вимоги економічного характеру, наймані працівники отримали рішучі відмови їх задовольнити з боку власників та керівників підприємств. Застосувавши насильницькі, протизаконні форми боротьби за свої економічні інтереси, робітники наштовхнулися на активну протидію – аж до введення збройних частин у той чи інший район.

У цих умовах лідери крайніх націонал– та інтернаціонал-соціалістичних партій та організацій, які претендували на представництво інтересів найманих робітників перед власниками та органами влади і місцевого самоврядування, висунули вимогу фактичного скасування інституту приватної власності – запровадження так званого «робітничого контролю над виробництвом та розподілом». «По суті, – зазначав вождь найбільш радикальної із цих організацій, – питання про робітничий контроль зводиться до того, хто кого контролює». Саме він і закликав піти «рішуче» та «безповоротно» цим шляхом[268], чудово розуміючи: поки що фактичне скасування інституту приватної власності означає на практиці і скасування існуючої держави як такої. Ухваливши резолюцію про запровадження робітничого контролю, керована більшовиками I Всеросійська конференція фабрично-заводських комітетів фактично оголосила відкритим перший акт трагедії громадянської війни в Росії. Обмовки про те, що цей захід треба запроваджувати виходячи з вимог конкретної ситуації, яка складалася на місцях[269], нічого в руйнівній своїй суті не змінювали. Роз’яснення – як ото Петроградського товариства заводчиків та фабрикантів – про те, що «робітничий контроль може згубити як технічну сторону справи, так і фінансову її сторону», або про те, що «передаючи управління заводами до рук робітничого класу, держава тим кладе край подальшій участі капіталу в промисловому житті»[270], слухати було вже нікому.

Перша світова і «Україна»

«Україна» – Антанта

Підсумки 90-річних досліджень та спекуляцій навколо цієї теми підбив Ю. Довган. Вичерпні висновки дослідника такі:

– «українського питання» як такого в політиці держав Антанти не існувало;

– держави Антанти та США були зацікавлені у відновленні територіальної цілості Росії у формі федеративної демократичної держави;

– державність України розглядалась ними як німецький витвір і засіб виведення Росії з війни;

– Франція мала особливі інтереси в цьому регіоні, які полягали у створенні т. зв. «Великої Польщі» як противаги Німеччині;

– існувало питання Східної Галичини як частини австро-угорської спадщини;

– політика Франції щодо Східної Галичини була суперечливою: один варіант передбачав її приєднання до Польщі, інший – до Росії;

– український національний рух мав шанси на визнання з боку країн Антанти та США, якби сприяв утриманню Східного фронту, недопущення більшовиків на територію України і співпраці з антибільшовицькими силами.[271]

Ці думки цілком кореспондуються з висновками, яких дійшла О. Кучик. Головний з них звучить так: «Українська політика урядів держав Антанти не становила окремий елемент зовнішньополітичної концепції, а була лише складовою частиною російського, галицького чи польського питань… Вона не стала окремою складовою, логічно завершеною частиною зовнішньополітичної доктрини жодної з країн Антанти, залишаючись швидше інструментом досягнення тактичних цілей, аніж засобом стратегічного характеру».[272]

Згідно зі своїми національними інтересами та взятими відповідно до них зовнішньополітичними зобов’язаннями, світові демократії при формулюванні підходів до так званого «українського питання» керувалися такими міркуваннями:

– «Великобританія не могла допустити виникнення у центрі Європи державно-політичного утворення під егідою Німеччини»;

– Франція розглядала Україну «виключно як складову частину Росії, що ніколи не буде сприйматися як окреме державно-політичне утворення»;

– Сполучені Штати «не мали безпосередніх воєнно-політичних чи територіальних інтересів у Центрально-Східній Європі, в тому числі в Україні»;

– «до часу падіння Тимчасового уряду Україна фактично не розглядалась як об’єкт міжнародних відносин і не була предметом зацікавлення в геополітичному плані для західних держав».[273]

Що стосується самої «України», а якщо точно – українських політичних сил, які діяли в передвоєнний час на підросійській та підавстрійських територіях, то їх зовнішньополітичні концепції (якщо такі існували) детерміновувалися громадянством тих чи інших політиків, які «були приречені зробити свій вибір на користь однієї з воюючих сторін». Саме детермінованість такого вибору невідворотно визначила «полярність політичних орієнтацій різних груп української інтелігенції і їх ситуативний характер, обумовлений мінливою геополітичною та воєнно-політичною обстановкою на європейському континенті».[274]

Результати цитованих доліджень цілком ясно говорять – позиція країн-переможниць у Першій світовій війні наперед принципово та недвозначно заперечувала